Він вишкірився.

– Ось, що я люблю чути. Пері вдома? Я хочу витягнути його на ланч.

– Він спить. Не надто добре себе почуває.
– обличчя Нейта наповнилось тривогою, тож я швидко додала - Я збиралась зробити бутерброд, але буду рада супроводжувати тебе до п'ятизіркового закладу, відомого як "Смакота". Якщо ти візьмеш мене.
– Він посвітлів лицем.
– Пері краще частіше хворіти! Поїхали.

Через півгодини мій шлунок отримав першу картоплю фрі і я відхилилась та посміхнулась. Я навіть не переймалась тим, що ми опинились не за окремим столиком.

– Це чудово. Я потребувала цього сьогодні.

– Важко працювати з детективом "Ням-ням"?
– він вишкірився.

– На майбутнього детектива добре лише дивитись. Але працювати доволі погано.
– Я зупинилась, щоб взяти ще картоплі.
– Я переймаюсь справою. Думала, що ми схопили хлопця, але виявилось, що це не він. А як ти? чув щось новеньке?

Він похитав головою.

– Нічого вартого. Лише чутки та балачки.

– Які балачки?

Він зробив паузу.

– Ті, які ти не захочеш почути.

Я нахилилась вперед.

– Нейт Гаррік, ти знаєш мене ще змалку. Ти знаєш, що мене не можна так дражнити. Колись давай.

Він говорив м'яко, майже соромлячись власних слів.

– Я чув, що декілька людей підозрюють мера.

– Пана Спелмена?
– прокричала я. Тата Джастіна? Я подумала. Не може бути.

– Цить. Не так голосно.

Я відхилилась і схрестила руки.

– Які мотиви були в нього, щоб вбивати звичайного туриста?

– Щоб стати для міста героєм. Вбити якого безрідного туриста, когось одинокого, без дітей. Арештувати когось за вбивство, врятувавши місто та його жителів, що будуть такими вдячними, що переоберуть його рекордною кількістю голосів у день голосування.

– Мер Мюнхаузен? Це смішно.

– Більш божевільніші речі траплялися. Крім того, хіба не збіг, що він привів цього важливого детектива за тиждень до вбивства?

Ідея була настільки безглуздою, що я навіть не знала, що сказати.

– Це... це... просто божевільні балачки!

Нейт знизав плечима.

– Може тоді детектив Тоскано замішаний в цьому. В нього темне минуле.

– Що ти маєш на увазі?
– Я вкусила свій сендвіч.

– Мій бос назначив мені ласий шматочок. Представлення нового детектива маленькому містечку. Ну, знаєш, легка справа. Але я покопався у його минулому і воно не таке пухнасте. Він не поїхав з Нью-Йорку за власним бажанням.

Я зробила останній ковток своєї содової, осушивши склянку.

– Його вислали?

– Це те, що я чув.

– Знову ж таки, Нейт, це просто балачки, без вартих доказів. Краще б ця літня робота не перетворила тебе на пліткаря.

Він закотив очі.

– Так, я збираюсь бути Істпортськи Перезом Хілтоном. От так і робиться справа, Клер. Повір мені. Один з наших репортерів слідує за можливою коханкою мера Спелмена, а інший - за можливою коханкою Далласа Клейворта. Іноді чутки це просто чутки, а іноді вони ведуть до правди.

Я нахмурилась.

– Це все так застаріло.

Він грався з підставкою для склянок.

– Просто будь обережною, Клер. Не вір Тоскано. Вони щось приховують, я знаю. Не підпускай їх надто близько. Принаймні до того часу, поки я не отримаю деякі відповіді.

Я знала, що Нейт амбітний, але здавалось, що він сприймає цю історію надто особисто. Але до того, як і могла йому задати ще питання, мій телефон задзвенів. Я подивилась на ім'я того, хто телефонував. Гебріел.

– Що сталось?
– спитала я, відповідаючи.

– Де ти?
– спитав він.

– В "Смакоті", обідаю.

– Я підберу тебе назовні через п'ять хвилин.

– Добре, але куди ми їдемо?

– На Беркшир драйв, 26. В дім батьків Біллі Ровлінсона.

– Добре, побачимось через п'ять хвилин.

Уникаючи дивитись Нейту в очі, сказала я:

– Це був Гебріел. Я маю з ним зустрітись.

Нейт кивнув і потягнувся за гаманцем. Я дістала декілька купюр з кишені і поклала їх на стіл.

– Це за мене. Ти платиш наступного разу.

У Нейта був такий вираз на обличчі, який я не могла зрозуміти.

– Я не збирався вказувати тобі, що робити, - сказав він.
– Ти знаєш, що я піклуюсь про тебе, правда?

– Я знаю. Я завжди відчувала, що в мене два брати замість одного.
– Я поцілувала його в щоку і пішла.

Бетті та Герберт Ровлінсони жили в двоповерховому будинку, на вулиці, де було багато таких же будинків, що різнились лише за кольором та оздобленням газону. Беркшир драйв, мабуть, була милою, коли всі будинки були новими, в 1970, але тепер вона нагадувала епізод "Сімейки Бренді". Будинок Ровлінсонів був пофарбований у цікавий відтінок небесного блакитного, який міг гарно виглядати на банці, але був надто строкатим на дереві.