Я дивилася в дзеркало, аби переконатися, що ті два коміки не переслідують нас на своєму пікапі, як Пері повернув на головну вулицю.

– Були якісь проблеми?
– запитав Пері.
– Я бачив, як туди заходили тупий і ще тупіший.

– Нічого, з чим би я не впоралась.
– сказала я, а Пері посміхнувся.

Ви б ніколи не здогадались, що ми брат і сестра. В мене мамине руде волосся, веснянки та мініатюрність, у Пері ж чорне волосся, засмагла шкіра ріст більше 6 футів (1,83см прим. пер.). Хоча в нього такі ж небесно блакитні очі, як у мене та мами, плюс невеликий шрам на правій брові, як знак долі. Така комбінація є безпрограшним рецептом для втрати моральних цінностей у майже всіх дівчат.

Перрі витрачає майже весь свій час на полювання на дівчат та затягування їх до ліжка. Життя в туристичному містечку ідеально підходить йому. Кожного тижня новий урожай ціпочок приїжджає, а тиждень потому їде з міста. Йому вісімнадцять і восени він поїде до коледжу. Мені жаль всіх тих бідних жінок у Бостоні.

Одного разу мама обмовилась, що він схожий на нашого батька, хоча ми його не пам'ятаємо. Про батька нічого не чути вже років 15. Аби змусити маму розказати більше про нього можна лише катуванням, отож ми залишили це. Пері і я переконані, що старий добрий тато покинув нас, а мама й досі кохає його, аби говорити про нього щось погане, отож вона не говорить нічого .

Пері включив поворотник і звернув на бічну дорогу, спритно уникаючи парковки, де стояв бампер до бампера, на Трасі 28. Літній рух досить напружений через Хьянніс і Ярмут, але не такий поганий, як коли ви доберетеся до Істпорта, в основному через Рігслейд Роад. Названа на честь пілігріма (тому що, якщо ми щось і любимо на мисі, то це наших пілігрімів), Рігслейд це друга дорога, яка йде паралельно до Траси 28 і на ній є багато крамниць, ресторанів та мотелів.

Ми повернули вправо на Елм і швидко повернули наліво на Рігслейд, та змушені були негайно зупинитися. Рух.

Я зітхнула і поглянула на годинник. 9:55 ранку. Ми відкриваємося о десятій, а оскільки це 4-то липневі вихідні, ми були замовленні для читання на увесь ранок і були зайняті нашими зустрічами увесь день. Мені не треба було просити Пері підвозити мене до крамниці за пончиками. Мама буде мною незадоволена. Як для вільною духом хіппі, вона надто психує через запізнення. Двома хвилинами пізніше ми не просунулися навіть на дюйм.

Пері простогнав.

– Що там діється?

Я опустила вікно і висунула свою голову з нього, наче пес. За кілька сотень футів вниз по дорозі не було машин взагалі. Що ж там таке відбувається? Аварія? Я засунула голову назад, доки не задихнулася від вологості, і увімкнула кондиціонер.

– Не маю жодного поняття.
– сказала я.

Нарешті поліцейська машина-крейсер проїхала вперед дорогою. Попереду простягнувся мотель "Королівський двір", в якому не зупинялись ні королі, ні дворяни, але який був оздоблений в стилі Тюдорів і вартував 79 доларів за ніч. Машина перекрила дорогу аби швидка допомога і ще 3 крейсера змогли виїхати. Тепер це стало цікавим. Я не знала, що в нашому місті є чотири крейсера.

Лише одна швидка допомога мене б не зацікавила. Серцевий напад або передозування наркотиками траплялося кожного літа. Але схоже це щось серйозніше. Хвилювання? В Істпорті? Та, ні! Але я не мала часу аби шпигувати наче Ненсі Дрю. Машини нарешті почали рухатися, а ми офіційно запізнювалися.

– Мама вб'є мене, - сказала я, лише наполовину жартуючи.

– Ага.
– неуважно пробурмотів Пері, дивлячись у вікно, коли ми проїжджали повз мотель.

Я очікувала, що він видасть якийсь жарт, аби я стала почуватися краще відносно моєї приреченості, але замість цього він увімкнув радіо. Хоча це спрацювала так само добре. Гучна музика заглушила мої думки і перш ніж я зрозуміла, ми були в дорозі. Наш вікторіанський будинок був пофарбований в колір який я називала"переслідуваний привидами-лавандовий". Оточений старовинними чавунними воротами, з високими, арочними вікнами, фронтонами, обробленим пряниками ганком і однією вежою. Напис на воротах казав: "ЧИТАННЯ РОДИНОЮ ФЕРН"

Я кинулася до порожнього холу (він же зал очікування), і кинула мій пакунок зі сніданком на підлогу. Мама, мабуть, уже почала читання без нас. Я відкрила двері до вітальні (вона ж кімната читання), яка є довгою і вузькою, з високими стелями і декоративним оздобленням на стінах. Вікна закриті червоними оксамитовими шторами. Одна велика свічка була в центрі столу, а невеличкі - були виставлені над каміном.

Моя мати негайно ж зиркнула на мене так, ніби я плюнула на підлогу.

– Як мило, що ви двоє приєдналися до нас.
– сказала вона.

– Вибач за запізнення.
– пролепотім Пері і спалахнув яскравою посмішкою.

Я потиснула руки парі п'ятдесят-з-чимось, що сиділа з іншого боку нашого довгого, з червоного дерева, столу. Дружина була високою та худою, вдягнена у жовтий сарафан і великий солом'яний капелюх. Її чоловік носив туристичний смокінг: шорти, кольору хакі, і шовкову сорочку в квітки.

Замість того, щоб сісти поруч з мамою, аби вона була оточена своїми дітьми (як вона і воліє), я сіла біля Пері. Мамі доведеться пройти крізь нього, щоб дістати мене. Він легенько поплескав мене по плечу. Це те в чому Пері найкращий - заспокоювати людей і змушувати їх відчувати, що все зрештою буде добре.