— Ходімо, — мовила вона до решти свого супроводу.

Дані знову пішла блукати базаром, а її служниці потяглися за нею.

— Ой, дивись, — вигукнула вона до Дореї, — це такі ковбаски, як я розповідала!

Вона вказала на ятку, де зморшкувата низенька жінка смажила м’ясо з цибулею на гарячій кам’яниці.

— У них кладуть багато часнику та гострого перцю. — Задоволена знахідкою, Дані примусила інших пригоститися разом з нею. Служниці проковтнули свої ковбаски з хихотінням і кривлянням, хоча хлопці з хасу обнюхували м’ясо з підозрою.

— Не такі на смак, як я пам’ятаю, — відзначила Дані, вкусивши кілька разів.

— У Пентосі я роблю їх зі свинини, — мовила стара, — але жодна з моїх свиней не перетнула Дотракійського моря живою. Вони з конятини, халісі, хоча прянощі ті самі.

— Ой. — Дані відчула розчаруванння, хоча Кваро ковбаска так сподобалася, що він вирішив з’їсти ще одну, а Рахаро взявся його переїсти і проковтнув ще три, гучно відригуючи. Дані захихотіла.

— Ви не сміялися відтоді, як Дрого коронував вашого брата, хала Раггата, — мовила Іррі. — Добре це бачити, халісі.

Дані сором’язливо посміхнулася. Справді, сміятися було приємно. Вона знову відчула себе дівчинкою.

Вони блукали базаром весь ранок. Дані побачила чудову накидку з пір’я, привезену з Островів Літа, і прийняла її у дарунок. Навзамін вона подарувала купцеві срібну бляху зі свого паса. Так це робилося в дотракійців. Продавець птахів навчив зелено-червоного папугу казати її ім’я, і Дані знову сміялася, проте взяти його відмовилася. Що б вона робила з зелено-червоним папугою посеред халазару? А от десяток пляшечок із запашними оліями, парфумами її дитинства, вона таки взяла. Досить було закрити очі, нюхнути їх, і вона знову бачила великий будинок з червоними дверима. Коли Дорея глянула жадібними очима на амулет плодючості у крамниці ворожбита, Дані відразу ж придбала його і віддала служниці, а тоді подумала, що тепер доведеться шукати подарунки також для Іррі та Джихікі.

Повернувши за ріг, вони надибали виняра, який пропонував усім перехожим скуштувати свого товару з келишків, не більших за наперсток.

— Солодкі червоні! — кричав він пристойною дотракійською. — Маю солодкі червоні вина з Лису, Волантісу та Вертограду! Білі вина з Лису, тирошійську грушову оковиту, вогневино, перцевино, блідо-зелені мирійські нектари! Ягідні темні, андальські кислі, усе маю, усе маю!

То був невеличкий чоловічок, стрункий і з себе показний, з солом’яного кольору волоссям, завитим і напахченим за лисенійською модою. Коли Дані зупинилася перед його прилавком, він низько уклонився.

— Халісі бажають скуштувати? Маю солодке дорнійське червоне, моя пані, у ньому сливи та вишні співають одним хором з міцним темним дубом. Скільки вам дати: барильце, келих, ковток? Та ви лишень скуштуйте, і назвете на мою честь свого сина.

Дані посміхнулася.

— Мій син вже має ім’я, та я все ж спробую ваше літнє вино, — відповіла вона валірійською мовою так, як нею говорили у Вільних Містах. Слова здавалися чужими на смак, адже минуло стільки часу. — Тільки трохи скуштувати, якщо ваша ласка.

Купець, напевно, мав її за дотракійку, бачачи одяг, намащене олією волосся і засмаглу шкіру. Коли ж вона заговорила, то в нього дух перехопило від подиву.

— Пані, то ви… тирошійка? Чи таке можливо?…

— За мовою я, може, й тирошійка, за одягом — дотракійка, та насправді я вестероського роду, з Семицарства, — мовила до нього Дані.

Дорея виступила наперед поруч із нею.

— Ви маєте честь розмовляти з Даянерис Буреродною з дому Таргарієн, халісі народу наїзників і принцесою Семицарства.

Купець упав на коліно.

— Принцесо, — мовив він, схиляючи голову.

— Встань, — наказала вона йому. — Я все ж бажаю скуштувати того літнього вина, про яке ти казав.

Чоловік зіп’явся на ноги.

— Отого? Ті дорнійські помиї не варті уваги принцеси. Я маю сухе червоне з Вертограду, воно бадьорить і дарує насолоду. Прошу, благаю, дозвольте мені піднести вам барильце.

Наїзди хала Дрого до Вільних Міст привчили його до гарного вина, тож Дані була певна, що напій потішить чоловіка.

— Ви робите мені честь, пане, — промуркотіла вона ласкаво.

— Ні-ні, це я маю честь. — Купець понишпорив тилами своєї крамнички і видобув невеличке дубове барильце. На дереві було випалене гроно винограду.

— Це знак Рожвинів, — показав він, — з Вертограду. Нема на світі краснішого напою.

— Ми вип’ємо його разом з халом Дрого. Агго, віднеси до моїх ношів, якщо твоя ласка.

Купець аж сяяв, поки дотракієць підважував барило на плече. Дані не бачила, що пан Джораг вже повернувся, аж поки не почула його коротке «Ні». Голос він мав дивний, різкий.