— Іррі, хай приготують ноші.

— Я скажу вашому хасові. — Пан Джораг пішов.

Якби хал Дрого залишився з нею, Дані поїхала б на срібній. В дотракійців матері їздили верхи мало не до самого народження дитини, а вона не хотіла здатися слабкою у очах чоловіка. Та поки хал полював, великою втіхою було відкинутися на м’які подушки і дати понести себе Ваес Дотраком, ховаючись від сонця за червоними шовковими завісами. Пан Джораг засідлав коня і поїхав поруч, разом з чотирма юнаками з її хасу та служницями.

День був теплий та безхмарний, небо сяяло блакиттю. Щоразу, коли дмухав вітерець, вона відчувала насичені пахощі трави і землі. Коли ноші проходили мимо вкрадених пам’ятників, сонячне світло змінилося на тінь, а тоді знову засяяло. Дані погойдувалася від кроків носіїв, роздивляючись обличчя давно вмерлих воїнів та забутих королів. Їй стало цікаво, чи боги сплюндрованих міст досі спроможні відповідати на молитви.

«Якби я не мала крові дракона», подумала вона тоскно, «це місце могло б стати моєю домівкою». Вона була халісі, мала сильного чоловіка і швидку кобилу, служниць для своїх потреб, воїнів для охорони, почесне місце серед дошхалін на старість… а у її череві ріс син, який одного дня пройде весь світ. Цього вистачило б якій завгодно жінці… але не жінці-драконові. Візериса більше немає, Дані тепер остання. Зовсім остання. Вона належала до роду королів і завойовників, і дитя всередині неї також. Таке не можна забувати.

Західний Базар являв із себе величезний квадрат утоптаної землі, оточений халабудами з саманної цегли, загородками для тварин, вибіленими шинками. Неначе велетенські підземні змії з роззявленими чорними ротами, відкривалися на поверхню ходи до прохолодних печер-складів. На самій площі розташовувався лабіринт крамниць і звивистих торгівельних рядів, затінених плетеними з трави навісами.

Коли вони прибули на базар, десь сотня купців та дрібних торговців розвантажувала і розставляла крам по місцях. Та все одно місце здавалося тихим, неначе покинутим після тих велелюдних базарів, які Дані бачила у Пентосі та інших Вільних Містах. Як їй пояснив пан Джораг, каравани набрідали зі сходу і заходу до Ваес Дотраку радше торгувати один з одним, аніж продавати щось дотракійцям. Наїзники дозволяли їм приїжджати і від’їжджати недоторканими, якщо вони зберігали мир святого міста, не блюзнили на Матір Гір і Черево Світу, а також за звичаєм вшановували бабів-дошхалін подарунками: сіллю, сріблом та насінням. Щодо купівлі та продажу, то правду кажучи, дотракійці нічогісінько у них не тямили.

Дані подобався також і повний дивацтв Східний Базар, де можна було надивитися, наслухатися і нанюхатися найрізноманітніших речей. Вона часто проводила там вранішні години, куштуючи деревні яйця, пиріжки з сараною або зелену локшину, слухаючи голосіння чаклунів-заклиначів, роззявляючи рота на мантикорів у срібних клітках, велетенських сірих слонів, смугастих чорно-білих джогос-нгайських коней. Їй також подобалося розглядати людей: темних статечних асшайців, високих блідих карфійців, яснооких ї-тійців у шапках з мавп’ячими хвостами, войовничих дів Байязабаду, Шамир’яни та Каякаянайї з залізними кільцями у сосках і рубінами на щоках, ба навіть суворих та страшких тіньовиків з Тіньових Земель, які вкривали руки, ноги і груди татуюванням та ховали обличчя під масками. Тож Східний Базар уособлював для Дані дива і чари.

А от Західний Базар мав запах дому.

Поки Іррі та Джихікі допомагали Дані вилізти з ношів, вона принюхалася і упізнала гострі пахощі часнику та перцю, а тоді згадала давно минулі дні, провулки Тирошу та Миру, і мимоволі посміхнулася. Далі вона унюхала запаморочливі солодкі парфуми з Лису, побачила невільників, які тягли сувої вишукано виплетених мирійських мережив і тонкої вовни десятків різних багатих кольорів. Охоронці каравану, вдягнені у жовті підбиті бавовняні каптани до коліна та мідні шоломці, тинялися рядами; на плетених шкіряних пасах у них погойдувалися порожні піхви.

За одним прилавком зброяр показував сталеві панцери, викладені хитромудрими золотими та срібними візерунками, і примхливі шоломи у звіриній подобі. Поруч із ним гарна молода жінка торгувала ланіспортським золотом: перснями, брошками, шпильками, гривнями, тонкої роботи бляшками для пасів. Її ятку охороняв величезний євнух, німий і безволосий, одягнений у помережаний плямами поту оксамит. Він кидав грізні погляди на кожного, хто наближався. Через прохід від них товстий продавець тканин з Ї-Ті торгувався з якимось пентосцем про ціну зеленої фарби, трусячи головою і метляючи мавп’ячим хвостом на шапці.

— Коли я була маленькою дівчинкою, я дуже любила гратися на базарі, — розповіла Дані панові Джорагу, поки вони блукали тінистими проходами між ятками. — Там кипіло життя, люди кричали та сміялися, було стільки всього дивного… хоча ми рідко мали гроші щось купувати, хіба інколи ковбасок чи медових пальчиків… а у Семицарстві печуть такі медові пальчики, як у Тироші?

— Це такі пиріжки? Не можу сказати, принцесо. — Лицар вклонився. — Прошу дозволу залишити вас ненадовго. Я розшукаю караван-баші і запитаю про листи для нас.

— Чудово. Я допоможу його знайти.

— Вам нема чого турбуватися. — Пан Джораг нетерпляче зиркнув убік. — Погуляйте базаром. Я повернуся, коли залагоджу справи.

«Дивно», подумала Дані, спостерігаючи за тим, як лицар пробирається крізь натовп. Вона не розуміла, чому їй не можна з ним піти. Можливо, пан Джораг бажав знайти собі жінку, тільки-но побалакає з караван-баші. Вона знала, що з караванами часто ходили шльондри, а деякі чоловіки надзвичайно соромилися своїх потреб. Дані здвигнула плечима.