— Панове, — оголосив Галіс Молен, — Брандон Старк, з господарів на Зимосічі.

— Вітаю вас коло нашого вогню, — збентежено проказав Бран, — і красно прошу товариство частуватися з нашого столу на знак дружби та приязні.

Гаріон Карстарк, найстарший з синів князя Рікарда, вклонився, а слідом і його брати. Але коли всі повсідалися, Бран почув тихі голоси двох молодших за брязканням винних келихів:

— …померти, аніж жити отак… — пробурмотів один, батьків тезко Едард, а його брат Торген зазначив, що малий, мабуть, зламався зсередини так само, як і ззовні, бо не має мужності покінчити з таким життям.

«Зламався», подумав Бран з гіркотою, стискаючи в руці ножа. То он він тепер хто? Бран Зламаний?

— Я не хочу бути зламаним, — люто зашепотів він до маестра Лювина, що сидів одесну. — Я хочу бути лицарем.

— Дехто кличе моє братство лицарями розуму, — відповів Лювин. — Ти надзвичайно розумний хлопчик, коли не лінуєшся, Бране. Чи не думав ти здобути собі маестерського ланцюга? У вченості для вправного розуму немає меж.

— Я хочу вивчати чари, — відповів Бран. — Гайворон обіцяв, що я літатиму.

Маестер Лювин зітхнув.

— Я можу навчити тебе історії, мистецтва зцілення, трав та рослин. Можу навчити розмовляти з круками, будувати замки, вести корабель по зірках. Можу навчити вимірювати дні, визначати, коли починається й кінчається літо чи зима, а в Цитаделі Старограду тебе навчать ще тисячі різних речей. Але, Бране, жодна жива людина не здатна навчити тебе чарів.

— Діти могли б, — відповів Бран. — Діти лісу.

Тоді він згадав про обіцянку, яку дав Оші у божегаю, і переповів Лювину її слова.

Маестер вислухав усе дуже ввічливо.

— Гадаю, дикунка могла б повчити саму Стару Мамку розповідати байки, — мовив він, коли Бран скінчив. — Я побалакаю з нею, якщо хочеш, але раджу тобі не турбувати брата цими дурницями. В нього вистачає клопоту без велетнів та мертв’яків у лісі. Твій батько сидить у полоні в Ланістерів, Бране, а не в дітей лісу.

Він ласкаво поклав руку Бранові на плече.

— Поміркуй над цим, дитино.

Два дні по тому, коли червоний світанок зайнявся на вітристому небі, Бран сидів у дворі перед брамною баштою, прив’язаний до Танцівниці, й проводжав брата на війну.

— Тепер ти — князь на Зимосічі, — мовив до нього Робб. Він сидів на кошлатому сірому огирі, його щит звисав з сідла: дерев’яний, стягнутий залізом, сіро-білий, з вишкіреним писком лютововка. На братові була сіра кольчуга, під нею — вибілений шкіряний каптан, при боці — меч та кинджал, на плечах — корзно, підбите хутром. — Ти маєш зайняти моє місце, як я зайняв батькове, доки ми не повернемося додому.

— Знаю, — понуро відповів Бран. Він ще ніколи не відчував себе таким малим, самотнім та наляканим. Він нічого не знав про те, як бути князем.

— Слухай ради маестра Лювина і дбай про Рікона. Скажи йому, що я повернуся, щойно скінчу воювати.

Рікон відмовився йти у двір. Він сидів у своїй опочивальні з червоними очима і сердився.

— Ні! — заверещав він, коли Бран спитав, чи не хоче малий попрощатися з Роббом. — Не буду прощатися!

— Я йому казав, — мовив Бран. — Та він відповів, що всі уходять, і ніхто не повертається.

— Не може ж він вічно залишатися дитиною. Він Старк, і йому майже чотири роки. — Робб зітхнув. — Та нехай. Скоро матінка приїдуть. А я привезу батька, обіцяю.

Він розвернув коня і ристю рушив геть. За ним легко кинувся Сірий Вітер, швидкий та сухорлявий, порівнявся з конем, потрусив поруч. Галіс Молен виїхав попереду крізь браму замку, несучи на високому держалні сірого ясену білу корогву дому Старк, що бігла рясицями по вітрі. Обабіч Робба стали Теон Грейджой та Великоджон, а лицарі вишикувалися слідом у валку по двоє, виблискуючи сталевими жалами списів на сонці.

Збентежений, він згадав Ошині слова. «Він їде не в той бік». Якусь мить він прагнув загалопувати слідом і вигукнути попередження, але Робб зник за решіткою, і потрібна мить минула.

За мурами замку піднялося ревище. То піші вояки та поселяни вітали Робба, що проїжджав мимо, зрозумів Бран. То вітали князя Старка, господаря на Зимосічі, верхи на сірому огирі, з корзном, що тріпотіло за плечами, з Сірим Вітром при боці. Його самого так ніколи не вітатимуть, усвідомив він з глухим болем. Він може зватися князем на Зимосічі, поки немає батька та брата, але так і залишиться Браном Зламаним. Та він навіть сам з коня злізти не може, хіба що впасти.

Коли привітальні вигуки замовкли, і двір нарешті спорожнів, Зимосіч здалася покинутою та мертвою. Бран поглянув на обличчя тих, хто лишився: дітей, жінок, старців… і Ходора. Величезний стайняр виглядав зляканим та розгубленим.