— Король зібрався сьогодні битися у бугурті, — мовив пан Барістан, минаючи щит пана Мерина, заплямований глибокою борозною. Її пропанахав спис Лораса Тирела, який вибив лицаря Королегвардії з сідла.

— Еге ж, — похмуро буркнув Нед. Вночі його розбудив Джорі з цією новиною. Не диво, що далі він спав неспокійно.

Пан Барістан виглядав стурбованим.

— Кажуть, краса ночі блякне зі світанком, а виплоди пияцтва кидають з відразою у вранішньому світлі.

— Кажуть, — погодився Нед, — та не про Роберта.

Інші чоловіки могли б узяти назад, а то й взагалі не згадати слова, сказані у п’яній бравурі, але Роберт Баратеон усе пам’ятав і ніколи не задкував.

Шатро короля стояло близько до води, і вранішній туман з річки вбрав його сірими вінками. Шатро — найбільша і найпишніша споруда в таборі — було пошите з золотого шовку. Коло входу на загальний спогляд було виставлено Робертового келепа поруч із велетенським залізним щитом, який ніс на собі вінчаного оленя дому Баратеон.

Нед сподівався знайти короля сонним у ліжку з похмілля, але щастя його зрадило. Роберт саме хлюскав пиво з вилощеного рогу і незадоволено волав на двох юних зброєносців, які намагалися застібнути на ньому обладунок.

— Ваша милість, — казав один, трохи не в сльозах, — він надто малий, не застібнеться.

Зброєносець запнувся, і ринграф, якого він силувався припасувати до товстої шиї Роберта, полетів на підлогу.

— Семеро дідьків! — вилаявся Роберт. — Мені усе треба робити самому? Сцяв я на вас обох. Підніми — не стій, роззявивши рота. Підніми, Ланселю!

Хлопець підстрибнув, і король нарешті помітив, що він не один.

— Поглянь-но на цих криворуких, Неде. Це жінка наполягла, щоб я узяв їх за зброєносців. А з них зиску ніякого, сама ганьба. Не можуть як слід чоловіка узброїти. Ще звуться зброєносцями. Еге ж. Свинопаси розцяцьковані, ось хто вони такі!

Нед упізнав причину їхніх негараздів з одного погляду.

— Хлопці не винуваті, — мовив він до короля. — Ти затовстий для свого обладунку, Роберте.

Роберт Баратеон зробив довгий ковток пива, жбурнув порожнього рога на хутряну постіль, витер рота тилом долоні й мовив суворо:

— Затовстий? Тобто жирний? Це отак ти розмовляєш зі своїм королем?

А тоді дав волю реготові, раптовому, як буря на морі.

— Та хай тобі грець, Неде, чого ти завжди правий?

Зброєносці збентежено всміхалися, доки на них не звернув увагу король.

— Гей, ви. Так, ви обоє. Чули слова Правиці? Король затовстий для свого обладунку. Ідіть шукайте пана Арона Сантагара. Скажіть йому, що король просив розтягачку для панцера. Чого стали? Геть звідси!

Хлопці, прагнучи якнайшвидше вибратися з шатра, аж позапиналися один об одного. Робертові вдалося зберегти суворе обличчя, поки вони не зникли. А тоді він впав у крісло і заходився від реготу.

Пан Барістан Селмі також підсміювався разом з королем. Навіть Едард Старк спромігся на посмішку, хоча і потерпав від похмурих думок. Він не міг не звернути увагу на двох зброєносців: справних хлопців, струнких та гарних на лице. Один був Сансиного віку, мав довгі біляві кучері; іншому, рудуватому, з натяком на вуса та смарагдово-зеленими очима королеви було, мабуть, років із п’ятнадцять.

— От би побачити Сантагарове обличчя, — мовив Роберт. — Сподіваюся, йому стане розуму послати їх ще до когось. Хай би собі бігали туди-сюди цілісінький день!

— Оті хлопці, — запитав Нед. — То Ланістери?

Роберт кивнув, витираючи сльози з очей.

— Брати у перших. Сини брата князя Тайвина. Когось із тих, хто помер. А може, й того, який живий. Зразу не згадаю, треба міркувати. Моя жінка походить з дуже великої родини, Неде.

«І дуже марнославної родини», додав подумки Нед. Він особисто не мав нічого проти двох зброєносців, але його турбувало, що Роберт уві сні та наяву оточений самими родичами королеви. Жадоба Ланістерів до посад та нагород, здавалося, не мала ніяких меж.

— Кажуть, між тобою та королевою минулого вечора сталася сварка.

Веселощі разом скисли на Робертовому обличчі.

— Клята баба намагалася заборонити мені битися у бугурті. Тепер сидить у замку, аби ж її вхопило. Твоя сестра нізащо б мене так не осоромила.

— Ти не знав Ліанни так, як я, Роберте, — заперечив Нед. — Ти бачив її красу, але не бачив заліза під тією красою. Вона б відразу сказала, що в бугурті тобі нема чого робити.

— І ти туди ж? — скривився король. — Який ти нудотний, Старку. Надто довго сидиш на півночі. В тобі усі соки замерзли. То й нехай, але мої ще течуть у жилах!

Він ляпнув себе по грудях, наче підкріплюючи сказане.

— Але ж ти король, — нагадав йому Нед.

— Так, я сиджу на семиклятому залізному сідалі, коли мушу. То я вже не можу хотіти того самого, що інші чоловіки? Перехилити кухля вина, змусити дівку стогнати у ліжку, відчути коня між ногами? Семеро дідьків, Неде, я хочу когось відлупцювати!

Тут устряг пан Барістан Селмі.

— Ваша милість, — сказав він, — не личить королівській особі брати участь у бугурті. То не буде шляхетне змагання. Хто ж насмілиться вдарити вас у відповідь?