Крулеріз був неперевершений. Він вибив із сідел пана Андара Ройса та порубіжного князя Бриса Карона так легко, наче бив по кільцях, а тоді виграв важкий двобій проти сивочолого Барістана Селмі, котрий у двох перших герцях переміг суперників на тридцять та сорок років молодших за себе.

Сандор Клеган та його брат-велетень, пан Грегор-Гора, також не знали собі рівних, люто скидаючи з коней одного супротивника за іншим. Найжахливіша подія дня сталася у другому двобої пана Грегора. Його спис підскочив догори і вдарив молодого лицаря з Долини під ринграф із такою силою, що кінець пробив горло і вбив вершника на місці. Юнак впав за якихось п’ять кроків від того місця, де сиділа Санса. Кінець списа пана Грегора зламався у шиї лицаря, і кров витікала з неї повільними, дедалі слабшими поштовхами. Лицар мав на собі новісінькі лати; коли сталь упіймала сонце, то неначе яскравий спалах вогню простягся його відкинутою рукою. А тоді сонце сховалося за хмару, і спалах згас. Кирея лицаря мала колір ясного літнього неба і була облямована місячними серпами. У неї потроху всотувалася кров, і серпики один за одним червоніли.

Джейна Пул рюмсала так відчайдушно, що септі Мордані довелося вивести її геть, аби привести до тями. Але Санса сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася, наче зачарована. Раніше вона ніколи не бачила, як помирає людина. Їй би теж личило плакати, майнула в неї думка, та сльози не бажали текти. Можливо, усі її сльози були виплакані по Бранові та Панночці. Ясна річ, якби таке сталося з Джорі, паном Родріком або паном батьком, сльози б знайшлися, сказала вона собі. Молодий лицар у блакитній киреї нічого для неї не важив — якийсь незнайомець із Долини Арин, чиє ім’я вона забула, щойно почувши. «І світ теж забуде», зрозуміла Санса. «Про нього не складуть пісень. Як сумно.»

Щойно віднесли геть мертве тіло, як на поле вибіг хлопчик з лопатою і накидав землі туди, де воно лежало, аби сховати кров. Двобої відновилися.

Пан Балон Лебедин також був вибитий Грегором, а князь Ренлі — Хортом. Ренлі вилетів з сідла так стрімко, наче з-під нього винесло коня, тільки ноги майнули в повітрі. Голова князя гепнула об землю з добре чутним хряскотом, від якого натовпові перехопило подих. Але то лише відламався паріг на одному з розлапистих золотих рогів, що прикрашали шолом. Зіп’явшись на ноги, пан Ренлі отримав від натовпу шалені вітання, бо люд королівств уподобав гарного та ласкавого наймолодшого брата короля Роберта. Гречно вклонившись, він віддав зламаний паріг переможцеві, але Хорт пирхнув і викинув уламка натовпові, де над тим шматочком золота почалися бійки з видряпуванням очей. Спокій відновився тільки зусиллями самого ж пана Ренлі, який пішов у натовп і замирив розгардіяш власною особою. До того часу септа Мордана повернулася сама-одна та повідомила, що Джейна почувається зле і залишилася у замку. Та байдуже — Санса про неї вже й не згадувала.

Пізніше заплотний лицар у клітчастій накидці зганьбив себе: вбив коня під Беріком Дондаріоном і тим програв двобій. Князь Берік переклав сідло на нового огиря, з якого і злетів одразу ж від списа Тороса, жерця з Миру. Пан Арон Сантагар та охотник Лотор Брюн тричі з’їжджалися марно; після того пан Арон програв князеві Язону Малістеру, а Брюн — молодшому синові Йона Ройса, Робарові.

Зрештою залишилося четверо бійців: Хорт і його велетенський брат Грегор, Хайме Ланістер-Крулеріз і пан Лорас Тирел, юнак на прізвисько Лицар Квітів.

Пан Лорас був молодшим сином Мейса Тирела, князя Вирію та Оборонця Півдня. У свої шістнадцять років він був наймолодшим вершником на полі, але того ранку у перших трьох двобоях вибив з сідла трьох лицарів Королегвардії. Санса ще не бачила юнака, гарнішого за нього. Лати на ньому були неначе виплетені з тисячі полив’яних квітів, а сніжно-білий огир — прикрашений чабраком з червоних та білих троянд. Після кожної перемоги пан Лорас знімав шолома і повільно їхав уздовж загорожі, а тоді витягав з чабрака одну білу троянду і кидав її якійсь гарній дівчині у натовпі.

Останній двобій того дня він мав супроти молодшого Ройса. Одвічні руни пана Робара виявилися поганим захистом проти пана Лораса, який розбив йому щита і вибив із сідла з жахливим брязкотом. Робар лежав у грязюці й стогнав, поки переможець робив коло полем. Нарешті панові Робару покликали ноші й віднесли його до шатра, приголомшеного і нерухомого. Та Санса того навіть не бачила, бо не зводила очей з пана Лораса. Коли білий кінь зупинився перед нею, вона відчула, що серце в неї зараз лусне навпіл.

Іншим дівчатам він кидав білі троянди, але для неї висмикнув червону.

— Чарівна панно, — мовив він, — жодна перемога не може бути прекраснішою за вас.

Санса прийняла квітку сором’язливо і мовчки, вражена до німоти його шляхетністю. На голові лицар мав шапку недбало скуйовджених брунатних кучерів, а очі його скидалися на озера рідкого золота. Вона вдихнула пахощі троянди і притиснула її до себе, не відпускаючи навіть тоді, коли пан Лорас вже поїхав геть.

Коли нарешті Санса підняла очі, над нею стояв якийсь чоловік. Він був малого зросту, з гострою борідкою та срібним пасмом у волоссі, майже одного віку з батьком.

— Ви, напевне, одна з її доньок, — мовив він. Його сіро-зелені очі не посміхалися, хоча на губах грала привітна усмішка. — Маєте в обличчі риси Таллі.

— Мене звати Санса Старк, — мовила вона, почуваючись незручно. На чоловікові була важка делія з хутряним коміром, застібнута срібним пересмішником. Поводився він невимушено, як вельможний пан, але їй був невідомий. — Я… не маю честі, пане.

Септа Мордана швидко взяла справу в свої руки.

— Люба дитино, це князь Петир Баеліш, радник королівської малої ради.