– Інфаркт міокарду, ліва частина тіла паралізована, шефе.

– Що ж, доведеться вмонтувати йому штучне серце. Поки поратимуся з ногами, замовте серце. Параметри виміряли? От і добре... Приступимо? Підключайте мене до .блока стеження. Діагностики, увага! Програйте післяопераційний період. Почали!

Боже! Що вони збираються зі мною робити? Хотів закричати, зупинити надто енергійних ескулапів, але ж не міг і язиком ворухнути.

Тишу зрідка порушували короткі команди, холодне клацання металічних інструментів. Майже заспокоївся. Смерть тепер уявлялась найлегшим і найщасливішим завершенням всього, що пережив. Але незабаром мій спокій як водою змило,

– Гляньте, може, йому там ще щось замінити треба?
– голос шефа.

Ну й душогуби! Краще б уже прирізали, ніж отак знущатися. Все-таки перед ними людина, вінець природи, а не набір гайок і кронштейнів...

На запитання хірурга миттю відгукнулись:

– У пацієнта мозок не зовсім нормальний. Гіпертрофована кора. Може, зменшити її? Чи просто активізуємо гіпоталамус - центр СІ?

– Хм... Зрозуміти не зрозумів, але цікаво. Думаю, не не слід втручатися. Залишимо цей екземпляр мозку для музею. Закодуйте основні характеристики, потім сформуємо діючу модель...

“Слава тобі господи!” - подумки зітхнув я і остаточно втратив жалюгідні залишки свідомості. Та й хто, скажіть, витримав би на моєму місці?

...Коли розплющив очі, навколо сновигали все ті ж асистенти, а в кріслі сидів все той же шеф.

Невже й досі не впорались?

Тим часом асистент оголосив:

– Все гаразд, шеф. Кістки зрослись. Наповнення серця в межах норми. Все інше теж - як в аптеці! Зокрема...

Ні, щось не те. Невже вони таки переполовинили мої клепки... І на Землі багато чудес. Але такого... Внесли майже труп, а назад можу вийти сам?

– Мені можна встати?

– На жаль, мій володарю, поки що ні. Ви будете під нашим наглядом ще три дні, - відповів хірург.
– Як-не-як, комплексна операція;..

Мене переклали на каталку і повезли. Не відчував аніякого болю, ніякої втоми. Ніби на світ заново народився.

У палаті на стільці біля ліжка сиділа моя кібертонка. Вона встала і допомогла роботам-санітарам перекласти мене з каталки на ліжко. Санітари вийшли.

– Ну от, любчику, а ти боявся...

Я не міг не поділитися своїми враженнями-тут справді чудодійні лікарі! Чи не оволоділи вони секретом цілющої води? Ліг на стіл трупом, а... Кібертонка усміхнулась.

– Та ти ж, любчику, після операції спав... Дуже довго спав... День і ніч, іще день і ніч, іще... Я сиділа біля тебе.

Он воно що... Допіру лікарі, виходить, перевіряли якість своєї роботи. Але все одно молодці!

– Привіт тобі від Ерудита. Він передав для тебе щось... ну, не знаю... Там, у коридорі, стоїть.

Кінокамера! Ось вона, жіноча самовідданість і самопожертва. Звичайнісінька змова, примітивна інтрига! Але стривай... Якщо Ерудит і вдався до її послуг, то вона нічого не знає. Вона не підступна, чинить від чистого серця. Та й, зрештою, це, мабуть, єдиний вихід із становища... З кібертонцями, сам же переконався, умовитися про щось неможливо. Поїду з роботами, капсулу заберу. А прибудуть наші, видно буде... Гуртом щось зметикуємо.

– Ти ще не придумав для мене імені?
– Щоб мене грім побив, у її очах світилась непідробна щирість, готовність любити і скорятися.

– Ще не придумав, та це не так складно. Яке ж ім’я тобі дати? Стривай! Я зустрів тебе в раю, ти з раю - тож чому б тобі не зватись Раєю? Рая, Раїса...

– Ра-ї-са...
– її довгі віг затріпотіли.
– Ра-ї-са! Гарно як. А тебе ж як називати?

– Григорієм. Гри-го-рій.

Щойно охрещена кібертонка повторила кілька разів моє ім’я й щасливо засміялася. Засміялася без видимої на те причини, безневинним сміхом дитини.

Щось та відбулося з нею. Якісь незрозумілі зрушення психіки... Дивно тільки, що спричинився до цього я. На Землі ж не викликав у жінок не те що психічних зрушень, а й просто уваги. Хоч у космосі вибився в мужчини!

Наша розмова, а надто Раїн сміх привернули увагу персоналу лікарні; В двері постукали, увійшов хірург. Він низенько вклонився і; поборовши ніяковість, зауважив:

– Після операції, мої володарі, треба поводитися спокійно. Як не прикро, а присутність прекрасної володарки... м-м... як вам сказати... небажана.

Раїса капризно скривила губи, але я очима дав зрозуміти їй: треба скоритись. Вона слухняно підвелася з стільця,

– До побачення, Гришо, до скорої зустрічі, любчику!

– Ось що, мій володарю, - м’яко й ніби виправдовуючись, мовив хірург.
– У мене до вас прохання. Підіть, будь ласка, нам назустріч. В ім’я науки, в ім’я прогресу! Будемо дуже вдячні...

Хотів зупинити його. Це ж я мушу дякувати. Безумовно ж, виконаю будь-яке його прохання. Та вчасно примусив себе стриматися - необхідно вдавати кібертонця...