Знизу тхнуло розігрітою вологою землею. Запахи прілого листя дурманили. Легкий вітерець гойдав безсиле тіло - хить-хить.... Біль у тілі гострішав. Знову пітьма закрила очі, знову втратив свідомість.

Очуняв, коли сонце вже зайшло. Відразу зафіксував - лежу на купі м’якого листя. Навколо густа темрява! Тільки високо між кронами дерев поблискують зорі та зрідка виткнеться ріжок енергоблока, який править водночас і за нічне світило.

Здригнувся - хтось гладить мене, ось провів м’якою теплою долонею по щоці.

– Хто тут?

– Спокійно, спокійно, любчику... Це я.

Ага, прекрасна кібертонка... Що їй сказати? Попросити, щоб добила? Й справді - іншого виходу нема.

– Навіщо ти зняла мене? Навіщо? Все одно помру. І чим швидше, тим краще.

– Ти знову верзеш дурниці. Хто ж помирає у такому віці?

Ну, як їй втовкмачити, що люди помирають не тільки від старості.

– Я викликала роботів. Все буде гаразд. Потерпи.

Напоїла водою. Я стогнав, а вона все пестила обличчя і шепотіла:

– Ти житимеш, прекрасний пришельцю... Я повірила тобі, хоч і не зрозуміла, що ти говорив. Я люблю тебе... Можеш дати мені ім’я. Хочеш? Називай мене по імені, яке тобі найбільше подобається. Я навіть одягатися можу, якщо тобі це так приємно. Любчику мій, любчику..

О господи! Тільки лірики й бракувало! Знайшлася спільниця...

Поблизу зашелестіло листя, застрибало по стовбурах світло ліхтарика. Дві постаті заклякли біля нас: “Ми тут, наша володарко”.

Обережно поклали на носилки. Вона йшла поруч і тримала в руках мою руку. Я цілком усвідомлював трагікомічність свого становища і все ж розчулився. Може, причиною тому були мерехтливі зорі, загадкові шерехи ночі, погойдування носилок... Я пройнявся ніжністю до кібертонки. Розчулився, як хлопчисько. Що не кажіть, а вона зв’язувала мене з цим світом, з життям. Вона тримала мою руку...

Так ішли і йшли. І до мене поверталося бажання жити, поверталася віра в якийсь-хай найдивбвижніший - щасливий кінець. Я лише боявся, що кібертонка випустить руку. Якщо станеться таке - моє життя обірветься... Ще безглуздіші, ще наївніші думки пролітали в голові... Мене лихоманило.

Добре пам’ятаю, як ми опинилися на порожньому майдані перед Палацом праці. Кібертонці вже давно скінчили роботу, в Палаці не світилася жодна лампочка. Тільки біля Палацу щось гуло і брязкало. Вдень такого шуму не чув. Тепер він виразно долинав з-під землі. Певно, роботи готують кібертонцям роботу на завтра.

Носилки засунули в атомокар. Кібертонка відпустила роботів, примостилася біля мене і тихо наказала водієві:

– До медмістечка. Швидко і плавно. Цей кібертопець важкопоранений.

Атомокар рушив.

ПОДАЧА ВОСЬМА

ЩЕ ОДНЕ ДИВО В РАЮ -

Я ВОСКРЕСАЮ і СТАЮ БЕЗСМЕРТНИМ

ЗАВДЯКИ САМОЗВАНЦЮ ГРИЦЬКУ ХАЛЕПІ.

РАЙСЬКА КІНОКАМЕРА - У МЕНЕ!

Роботи-асистенти в бездоганно випрасуваних білих трусиках метушилися навколо мого тіла, надійно прив’язаного до холодного операційного столу. Прикладали мені до тулуба якісь дротики, раз у раз заглядали в таблиці, в грубезні довідники. Попід стінами операційної вишикувались високі білі шафи з численними вічками, сигнальними лампочками, стрілками. Діагностична апаратура, певно.

Минула година, друга... Скільки можна порпатись? Коли врешті-решт почнуть? Робот-хірург не розділяв мого нетерпіння, незворушно заклякнувши в низенькому зручному кріслі. Ніби він на пляжі, а не в операційній. Хірург нічим особливим не відрізнявся від інших роботів, тільки тім’я і спина густо подірявлені отворами для штепселів. Та на кожній руці не по п’ять, а по десять пальців-маніпуляторів.

Нарешті один з асистентів сказав:

– У наших еомах, шеф, не зафіксованожодної подібної історії хвороби. Рідкісний випадок.

– Що ж, оперуватимемо поетапно, - спокійно зауважив шеф.
– Почнемо з ніг. Що там у нього?

– Перелом обох вище колін.

О господи! Скільки метушні - й такий звичайнісінький діагноз! Та помацали б руками і...

– Ви будете починати?!
– запитав у хірурга.

Хірург навіть не поворухнувся.

– Заспокойтесь, мій володарю. Ми ще мусимо дослідити загальний стан організму - роботу серця, тиск крові, кількість еритроцитів... Потім програємо кожен етап операції на моделі.

Білі шафи знову замиготіли сигнальними лампочками, численними стрілками. Одна з них так і випльовувала нескінченну широку стрічку, покреслену зигзагами.

Після впорскування паралізину не відчував не тільки лівого боку, а й всього тіла. Навіть голова стала невагомою і ніби відокремилася від тулуба. Ось вона, здається, гойдаючись, піднялась над столом, попливла мильною бульбашкою попід стелею. Нічого вже не бачив, нічого не тямив, та свідомість все-таки працювала. За кілька хвилин почув: