Бруд під нігтем у Творця – так, це я.
Щит останнього бійця – так, це я.
Слово Сина й Панотця,
Біль змарнілого лиця,
Сенс початку та кінця – так, це я.

Я бачив сон…

I

Я бачив сон. Я був мечем.
Метал холодний – аж пече.
Мене ніщо не дивувало,
Не плюндрувало мою честь.
Я бачив сон. Я був мечем.
Злітая над чужим плечем,
З байдужістю я падав долу —
Меч кожну голову сече.
Я бачив сон. Я був мечем.
Колись ім'я носив я – Чен,
Та в цьому сні зробився катом.
Ніхто від мене не втече.
В різномаїтті злої долі
Я жив без роздумів і змін,
Як той, що всіх лишає волі,
Як той, що вище гір і стін.
О, дурень! Час рікой тече,
І смерть – чорніша з всіх печер…
Я був покаран за гординю.
Я бачив сон. Я БУВ мечем.

II

Я бачив уві сні мій шлях,
С початку до кінця.
І шлях був стежкой у полях
Для кожного гравця.
Стара ця гра, о мій гравець,
І знає дурень і мудрець,
Що все зведеться нанівець…
Я уві сні кричав.


Я бачив уві сні мій меч —
Ми схожі, як брати.
І скаженів кровавий смерч —
Без серця, без мети.
І били в лезо, гомоня,
Копита чорного коня,
Що мчав уздовж страшного дня…
Я уві сні кричав.


Я бачив уві сні життя –
Цей шлях вже був не мій,
Звивалось денне маяття
У кільця, наче змій,
І шепотів тий змій мені,
Що світ палає у вогні,
Що треба знати, так чи ні…
Я уві сні кричав.

III

Було їх два коло струмка на вишньому плато,
Вони гадали – дужчий хто? А може, і ніхто?
Сталевими клинками дно прорізали за крок,
І тихо води ніс свої поранений струмок…


І два наставлені мечі у тім струмку стоять,
І вже струмок відобража подвійну рукоять,
Повітря чисте і сухе, замовк пташиний зрух,
Впираються у небеса вершини Сафед-Кух,
Вершини Білих гір…


Нема мечів, та є струмок – і хвилі все дзюрчать,
У них є свій незмінний шлях, одвічний Шлях Меча,
Сам по собі, один із двох, вінчає древній спір,
Серед відрогів Сафед-Кух, предвічних Білих гір.


Легенди брешуть, дурням лиш вони – розрада квола,
А сталь згинається, як прут, у золотисте коло,
І ні початку, ні кінця немає в кола того,
Як раю підлому нема і міри для скупого.


Я бачив сон. Спитай – про що? Але про що ж іще?!
Я бачив сон. Я був мечем. Я був тоді мечем.
Я був скалою і струмком, дорогою й конем,
Був подорожнім і плащем,
Грозою був і літнім днем,
Водою і вогнем…

(третя частина циклу – переклад робив перекладач, працювавший над книгою «Шлях Меча», за участю О. Ладиженського)

 

Касида про захоплення Кабиру
(фрагмент)

Пам'ятаю, як в проулках йшло відлуння – мчався хутко
Гуркіт мідного тарану війська лівого крила.
Пам'ятаю чорний вітер, пам'ятаю – меч я витер
О тяжкий, парчовий, драний, кимось кинутий халат.
Сонце сіло в горне крісло, мрак плащем окутав місто,
До землі припав губами, ніч із мертвих кров пила…
О, ридай, Кабір – сьогодні впав ти і сгорів дотла!
…Ні, Творцю не докоряю спогадом лихого зла…

Касида про джерело життя

Роки шмагають, наче пліть, за спиною – мовчанка літ,
Збирався вічно я співати, та не помітив, як замовк –


Тепер мене здушила кліть; зі шляху збився, впав у глід,
Старий, дивлюся – сміх дитячий; бреду в юрбі – самотній вовк.


О, де надія? Долі кпини! Колоди – ноги, сам – шкапина,
Зашпортуюсь, течуть сльозини, а все ж покручена стежина


У ніч веде, – початись хочу, та вже завершений. Без сил.
На вітрі, наче стяг, тріпочу, – ох, тільки б встигнути!.. Не встиг.


І глузують з мене роки. Ви чому такі жорстокі?
Я – старий огир і можу лиш плестися за задком.


Впав стрілою збитий стрепет, змовк трави духмяний лепет,
Стих життя тривожний трепет, рухлий прах під каблуком…


Я від туги тьмяно млію, від розпуки скаженію,