Минулих бід господар і кріпак,Я бід нових лякатись вічно мушу. У долі йдуть пологи, та ще й як! —Дитина-велет гнобить море й сушу,Кат-немовля, він хоче з місця зрушитьМій тяжкий присуд. Зграю посіпак За мною гонить. Що ж, труси, як грушу,Персти вкладай у рани. Я – хробак,П'яниця, волоцюга, дурень… Так!Але вітчизні вірність не порушу. Журба, зів'яле листя, доля – прах,Ти розпинаєш серце на хрестах!
Добро і зло
Волосся сріблом вкрили дні.Шолом? Хутро?За першість бій ведуть в меніЗло та добро. Ось-ось кульгать мені, козлу,Туди, де край добру та злу…
Обітниця
Клянусь життям, що як водаТече у небокрай —Обітниць інших я не дам,Хоч Бог мене карай! Нащо мені обітниць рій?Щоб реготав Господь старий?
Балада п'ятьох
На березі, де океан,Води не чуть, Медузи б'ються в піні там,Бо не втечуть,Не побажаю й ворогамЦей жах відчуть. В північній тиші близ води —Столітть вінець,На кручі осторонь сидитьПалац-ченець,І в більмах вікон назавзжди –Пітьма.Кінець. У ніч мелодію-стрілуВстромив гобой,І п'ять, поринув у їмлу,Зійшлись з журбой —Король і блазень, і чаклун,І ми з тобой. У кубках плюскотить вино —Де кубки ці?В очах печаль, як в річці дно, Як ніж в руці,І кожен знає, що темно,Що ми – гравці. Що скоро стане на порігСвітанок-дід,І буде тисяча дорігНа цілий світ,І буде кожному свій рік,І шлях, і слід. І шторму шал, і неба скло,І хмар гурти,І воля буде, і полон,Сад і пустир.Хто блазень? Хто чаклун? Хто лорд?Хто я? Хто ти?! На березі мовчать віки,Віки мовчать,А сині хвилі в'ють вінки,У неба вчась,Чекаєм, долі боржники — Чи прийде час?…
Ле про королеву фей та Томаса-римача
Зустрів я королеву фей,З ней був ще вчений котофей,І полум'я автодафеМені спалило серце. Кохання гірше за полин,Страшніше, ніж той дідьков млин,Гостріше навіть перця. Вона: «Чортячий ти синок!Ти полюбляв лихих жінок,Хапав чуже та ніс в шинокЦю здобич, щоб пропити, Але я знаю, милий Том,Що кожним словом і листомТи геть талановитий!» Я їй: «Цариця ти моя!Нехай ти гонором змія,В душі – підступная свиня,У серці – гріх з жадобой, Ти долей пара сатані, —Але цих грудей дивний снігІ смак цих вуст медовий!» Вона мені: «Розпусти цар!Жалкує за тобой цвинтар,Катюго, чорний, ях димар,Але поет завзятий! Шукав злочинних ти шляхівДітей давив, немов птахів, —Та де ж другого взяти?!» А я кажу: «В тиші нічній Дівчат їси ти, бо смачні,А хлопців гнобиш по весні,Висмоктуєш їх силу! Для неба – скриня ти пуста,Але, мій друг, твої вустаВогонь в душі збудили!» Вона: «Ти капость і лайно,Ти палиш люльку, п'єш вино,Твої гріхи стоять стіной,За котрій – пекла сморід, Мерзотник, розбишака, троль, —Ти рими князь й віршів корольНа суші та й на морі!» А я співаю: «Ой, біда!Хоча волосся, як вода, Та чорт в очах на хвіст сідав,Щоб нас ввести в оману! У лоні – адська метушняУ роті – бісова брехня…Я добре знаю панну! Так цілий день співали ми –Коли б із літа до зимиТягнувся день цей, кожну митьЗростая дуже вчасно, Ми б в ці хвилини, що біжать,Зуміли б вголос побажатьЩе більш добра і щастя!»
Стара добра баладка
Коли був зеленим, як в рясці вода —Пиймо, куме, і час пролетить! —
