Єдине, що я міг зробити, — визначити, де знаходиться цвіркун. Приймач, який я зробив, мав рамкову антену. Повертаючи її навколо осі, можна визначити напрямок, у якому сигнали чуються найголосніше. В тій стороні і мусить бути радіоцвіркун.

За допомогою двох короткохвильових приймачів, розташованих на певній віддалі один від одного, я зміг би визначити перебування комахи точно, — саме за таким принципом працюють радіопеленгатори. Але другого приймача в мене не було, а звертатися до брата я не хотів.

Комаха поводилася дивно. Свої “радіопередачі” вона починала смерком, щораз з іншого напрямку. Скидалося, що цвіркун просто мандрує навколо моєї хати на якійсь певній віддалі. Але на якій? Вже кілька днів я не чув знайомого дирчання.

Нарешті я не витримав.

— Слухай, Васько, — заторохтів я, коли брат повернувся з міста і зайшов до мене. — Я відкрив радіоцвіркуна. Це — комаха, яка випромінює радіоколивання на хвилі щось із десять метрів. її сигнали чути смерком — мабуть, у цей час провідність ефіру найбільша…

Василь дуже серйозно помацав мій лоб, потім потилицю.

— Здається, нормальна, — сказав він здивовано. — Ну, то що ж тобі надирчав радіоцвіркун?

Почули б ви, друзі, отой уїдливий тон, побачили б ви оту скептичну посмішечку! В мені аж кипіло все: подумаєш, скінчив другий курс радіофакультету, а вдає з себе мало не академіка! Так ось же — переконайся, що н восьмикласники на дещо здатні!

— Вмикаю! — промовив я урочисто. — Вечоріє — отже, цвіркун зараз говоритиме!

Минула хвилина, друга… Динамік мовчав. Брат, зберігаючи олімпійський спокій, мугикав пісеньку. Я гарячково крутив ручки настройки.

І раптом залунали неголосні звуки:

— Та-та-та-ті… ті-ті-та…

Василь нашорошив вуха, довго прислухався, а потім сказав:

— Твій радіо цвіркун — звичайнісінька короткохвильова радіостанція, та ще й досить потужна.

— Радіостанція?! — перебив я його зловтішно. — А розрізни хоч один знак Морзе!

Брат промовчав. О, я добре вивчив його характер: мовчить — значить, визнає свою поразку! Але я приготував ще дошкульніший удар:

— А до того ж, що це за радіостанція, яка весь час крутиться навколо нашої хати? Вчора рамка була спрямована на північ. Сьогодні — на схід. А позавчора — он у той куток. Ну?

І знову брат не відповів. Він сидів, насупивши брови, і слухав сигнали.

— Твій радіоцвіркун дирчить щодня?

— Щодня, — ствердив я з гордістю. — Власне, щовечора.

— Гм… — сказав Василь і пішов геть. Та через кілька хвилин з його кімнати почулися ті ж знайомі мені сигнали, проте куди голосніші, — адже у Василя був двадцятиламповий супер вищого класу.

Того вечора ми з братом на цю тему більш не розмовляли. А наступного дня, повернувшись з міста, він простягнув мені гарненьку пластмасову скриньку — портативний приймач власної конструкції — і сказав:

— Візьми. Преміюю за наполегливість та спостережливість. А це одоробло, — кивнув він на зроблений мною приймач, — викинь геть. За такий монтаж тобі не те що двійку, а навіть одиницю не можна поставити!

— Дякую, — відповів я стримано, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. Однак моя радість вирвалась назовні: такий коштовний подарунок! Про нього я не міг навіть мріяти.

— Дякую, Васько! — промовив я, цього разу щиро. — Ти — хороший брат.

— Гаразд, гаразд… — брат не любив, щоб його хвалили. — Давай-но краще поміркуємо, як нам спіймати твого радіоцвіркуна.

Цвіркун, мабуть, ховався десь у лісі, — я забув вам сказати, що наш виселок стоїть посеред чудового соснового бору; він не дуже великий, той ліс, має форму трикутника, обмеженого автострадою та шосейними дорогами. Погано, що шукати доведеться вночі, але ми з братом орієнтувалися там дуже добре, та й ночі були місячні.

Ми ледве дочекалися вечора. Цього разу цвіркун засигналив з півночі.

— Ходімо, — сказав брат. — Тільки попереджаю: треба рухатись дуже тихо, бо цвіркун може злякатися і втекти.

Ми швидко просувалися вперед, подеколи зупиняючись і перевіряючи напрямок по рамці портативного радіоприймача. Сигнали в навушниках лунали все голосніше й голосніше.

Не знаю, чи то від надмірного напруження слуху, чи то так кортіло мені спіймати кляту комаху, але мені враз почулося знайоме “скрип-скрип”.

— Ти чуєш? — запитав я пошепки.

Замість відповіді Василь міцно стиснув мою руку і знаком наказав лягати. Він дихав уривчасто і дивився не праворуч, звідки мені причулось дирчання, а ліворуч. Там, під великим дубом, майже біля автостради, стояла легкова машина.