Це було восени позаминулого року. Однієї суботи Лобачов, аби розважитись, поїхав на полювання у давно відомий йому хутірець Суху Балку на Чернігівщині. Як там йому полювалось — не варто розповідати, але якось вранці до нього примчав хлопчисько і залементував, що в діда Максима, пасічника, сказився Пірат, і цуцика негайно треба застрелити.

Доки Лобачов зібрав свої мисливські причандали та доки добіг до пасіки, Пірат перекусав сусідських собак та й чкурнув геть із хутора.

Покусаних тварин знищили; усім, кому могла загрожувати небезпека захворіти на сказ, зробили щеплення. І тільки дід Максим та баба Параска, яким належав Пірат, навідріз відмовились од уколів. Даремно лякав їх професор, що сказ в останніх стадіях — невиліковний.

— Ат, дурниця! — одмахувався дід. — Пірат нас не покусав, а дохтурам я не вірю. Ви кажете — “невиліковний”! Ось побачите: не мине й двох тижнів, як Пірат прибіжить додому цілісінький та здоровісінький. Ото так і знайте: якщо хворий собака забіг десь із дому — він собі цілюще зілля шукає. І знайде, анахтемська личина!.. А лікарі ніяк не можуть знайти… То давайте поб’ємось об заклад на вашу рушницю, що Пірат вилікується, його мати, кумова сучка тобто, яку вовки розірвали позаторік, теж отак сказилась — і одужала.

— Гаразд, гаразд, — неуважно погодився Лобачов. — Я над’їду сюди через два тижні.

Звичайно ж, він не надав дідовим словам ніякого значення, але дуже непокоївся долею двох старих, що через свою впертість можуть захворіти і загинути в муках.

То як же був здивований Лобачов, коли, завітавши в Суху Балку через півмісяця, дізнався, що Пірат не так давно приплентався додому — миршавий і кволий, але живий та здоровий.

Те, що собака справді хворів, доведено точно: одна з покусаних тварин, яку лишили для контролю, загинула саме від сказу. Те, що Пірат одужав повністю, — довели якнайстаранніші дослідження.

І професора Лобачова осяяла думка. Це було боязке припущення, професор не наважився розповісти про свою ідею навіть найближчим друзям. Та все ж він вирішив ризикнути.

Не шкодуючи анітрохи, Лобачов віддав дідові свою рушницю, на яку задивлявся не один мисливець, а натомість одержав у подарунок простацького й товариського Пірата.

Професор Лобачов помовчав, а потім сказав задумливо:

— Як не дивно, але багатьом з нас притаманний упертий і шкідливий консерватизм мислення… Адже чув я раніше про самолікування тварин?.. Чув І відмахувався недбало: “А, інстинкт!” Знав, що пташка, навіть народившись на чужині, за тисячі й тисячі кілометрів, знаходить свою домівку? Знав. “Інстинкт, та й годі…” А те, що тварини в пустелі безпомилково знаходять джерела води на відстані сотень кілометрів, те, що всіляка нерозумна дрібнота за кілька днів передчуває стихійні лиха? Знову ж — інстинкт! Під це слово ми загнали все, що неспроможна пояснити наука, — та й заспокоїлись. Замість того, щоб дослідити й використати на благо людства отой могутній, вигострений за сотні мільйонів літ еволюції засіб боротьби за існування, інстинкти з чиєїсь легкої руки було визнано чимось надто примітивним, архаїчним, а вченого, який у своїх дослідженнях базувався б на інстинктах тварин, здійняли б на глум…

— І здіймали? — спитав я, коли пауза затяглася.

— Ще й як! — похитав головою Лобачов. — Для експериментів була потрібна спеціальна надпортативна телевізійна камера і вертоліт, щоб супроводжувати піддослідну тварину. Це все коштувало великих грошей. І якби не мої учні-студенти та не самовідданість працівників нашої лабораторії, що працювали по дві зміни і не сподівалися винагород, навряд чи були б створені пірацилін та параскозин, які врятували вже так багато людей… Але той час уже позаду… А тепер — дивіться…

Спалахнув екран. По ньому швиденько перебігли кадри з Піратової передісторії, а потім я побачив, як його виряджали в перший рейс.

Видно було, що пес уже звик до своєї амуніції. Але поводився він дивно: скімлив, полохливо озирався на всі боки. Нарешті вирвався з рук Лобачова і стрімголов кудись помчав. Одразу ж у повітря піднявся вертоліт і неквапно поплив слідом за ним.

— Його щойно покусав скажений собака, — неголосно коментував професор. — Піратові це не загрожувало, бо в нього вже виробився проти сказу імунітет. Однак він цілком інстинктивно мчить туди, де знайшов порятунок першого разу, — як бачите, ми спеціально привезли його в Суху Балку… То що ж він шукатиме? Траву? Мінерали? Чи, може, наші сподівання були безглуздою фантасмагорією, [1] і колосальні зусилля всього нашого колективу підуть нанівець?

Перед нами на екрані миготіли стежки й кущі, болота й баюри. Коли-не-коли з верхньої точки, з вертольота, показували рухому темну цятку — Пірата, який уперто мчав усе далі й далі від Сухої Балки. Ось він зник — шугнув у якийсь байрак…

Чимало бачив я фільмів на своєму віку, але жоден з них не хвилював мене так, як оця недосконала з технічного боку документальна стрічка. Знайде чи не знайде? Я знав, що знайде, знайде з першого ж разу. Я вірив у це, не бажаючи навіть припускати нічого іншого… І коли на весь екран вималювалось зірчасте листячко якоїсь непоказної, невідомої мені рослини, і Пірат заходився пожадливо глитати це листячко, — мені аж подих перехопило.

Я не буду переказувати подальший зміст цього документального кінофільму. Слід сподіватись, що його трохи підчистять, прикрасять і незабаром випустять на екрани країни. Ви на власні очі побачите, як бідолашного Пірата навмисне заражали різними хворобами і як він, аби врятуватись від смерті, кудись мчав, гнаний могутнім інстинктом самозбереження, шукаючи того, чого й сам не знав. Ви довідаєтесь, яких велетенських зусиль коштувало створення отих чудесних ліків, бо цілюще зілля — ще не препарат, а сировина, і не все те, що корисно собаці, допомагає людині.