— Все я проґавив, все я просвистав! — скаржився тій самій статуетці кардинал Гамбаріні. — Як би я міг сьогодні жити, аби не займався політикою!

Ця істина була такою банальною й безсумнівною, що до неї не треба додавати жодного слова. А Христос собі мовчав, мовчав і весь безлюдний храм.

Та це був лише початок страждань юного кардинала Гамбаріні. Коли минула друга річниця з того злощасного дня, як Його святість насунула йому на голову шапочку кардинала, на Гамбаріні чекали нові, цілком несподівані турботи.

Одного ранку на початку листопада, сівши до свого скромного сніданку і розламавши свіжу булочку, яку звик запивати горнятком гарячого шоколаду, він знайшов у тій булочці старанно складений аркушик, помережаний енергійним письмом. Розгорнувши його, Гамбаріні не зміг стриматися від вигуку виправданого жаху, прочитавши такі слова:

— Причина вашого хвилювання, Illustrissime, мені зовсім незрозуміла, — сказав патер Люго, коли попелясто–блідий юний кардинал Гамбаріні, хитаючись від переляку, вбіг до його канцелярії, щоб показати записку, знайдену в булочці. Як годиться аскетові, патер Люго встав зі свого ложа дві години тому, за яке, як ми згадували, йому правила гола підлога, і вже давно працював. — Я далекий від того, щоб схвалювати чиєсь нешанобливе ставлення до вашої особи, Illustrissime, адже ви кардинал, і це не підлягає дискусії, а кардинал уже самим фактом своєї велебності стоїть на висоті, недосяжній простим смертним. Як відомо, світ збудовано ієрархічно, і якщо на його вершині стоїть сам Бог, і якщо папа є намісником Божим, тоді кардинал, так, кардинал стоїть лише на дві сходинки нижче від небес; їй–Богу, чудес не треба довго шукати. Тому, звичайно, я не можу не засудити якнайсуворіше, коли хтось зважується жартувати з будь–якого кардинала, ким би і яким би він не був, і підсовує йому булочки з неїстівною начинкою, але лише засудити, не більше.

Кардинал Джованні Гамбаріні слухав ці розважливі слова насупившись.

— Хтось! — вигукнув він. — Хтось із мене жартує. Але хто він?

— Під запискою стоїть підпис — Петр Кукань, але це ще не значить, що Петр Кукань є справжнім її автором, — сказав учений аскет. — Наскільки мені відомо, Петр Кукань людина небезпечна й безжальна, але він не хлопчисько й не дурень, а стиль цієї записки швидше нагадує мені деякі написи на парканах, аніж лист людини освіченої. Ваш конфлікт з Петром Куканем, який щасливо закінчився два роки тому вашою перемогою і втечею Куканя з території папської області, добре відомий широкому загалу, і будь–хто цією запискою міг з вас покепкувати.

— Це написав Петр Кукань власноручно, — заперечив юний кардинал. — Я знаю його почерк як свій власний, адже ми добрих кілька років жили разом, як брати, і мали спільних учителів. Якби орел умів писати, він писав би майже так, як Петр.

У відповіді на цей вислів юного кардинала вчений аскет патер Люго виявив таке глибоке знання найновішої історії Страмби та її самозваних володарів, що у юного кардинала, як кажуть, захолола в жилах кров.

— Це ви гарно сказали, Illustrissime, і свою повагу до вище згаданого Петра Куканя із Кукані висловили дуже пластично; не думайте, що ми, прості служителі церкви, не можемо оцінити елегантного афоризму і влучної гіперболи. Якби орел умів писати, він писав би майже так, як Петр, — це мені подобається і робить вам честь, але в цьому немає нічого нового. Те, що ви панічно боїтеся Петра із Кукані, знає й останній писарчук курії; звичайно, можна додати, що ваш страх не позбавлений поваги й захоплення цим безбожним архірозбійником, що так само робить вам честь, адже Петр Кукань із Кукані, по суті, гідний поваги й захоплення в такій же мірі, як заслуговує вічного прокляття і мук, а це вже, Illustrissime, щось значить. Так само загальновідомо, що ваш страх перед ним не безпідставний, адже його аж ніяк не назвеш тюхтієм і вайлом, а ви, Illustrissime, поставилися до нього і вчинили з ним, як свиня, — тоді ви ще були далеким від того, щоб стати кардиналом, Illustrissime, через це вашу тодішню поведінку можна оцінювати без усяких церемоній. А проте ваше нинішнє становище, Illustrissime, хвалити Бога, не можна й порівнювати з вашим становищем два роки тому, коли ви в панічному страху втекли від Куканя зі Страмби. Тоді всі громадяни Страмби ненавиділи вас, тимчасом як зараз дивляться на вас якщо не з любов’ю, бо цього не буде ніколи,, то принаймні з покірливою смиренністю. Тоді герцогський трон, який ви здобули аж надто підозрілими засобами, був надто рипливий і хиткий, в той час як нинішнє ваше службове становище другого Божого представника, якщо не в усьому світі, то принаймні у Страмбі, певне як криця. І Петр Кукань тоді був популярний і його обожнювали у Страмбі, в той час як сьогодні тут не знайдеться навіть однієї людини, яка б не мала на нього зуб, починаючи від багатіїв, з якими він уже тоді хотів розправитися так, як ми розправилися з ними лише тепер, горян, що шанували принцесу Ізотту майже як Богородицю, бо знали її лише звіддалік або й не знали зовсім, страмбських євреїв, яких Петр, щоправда, оберігав своєю владою, але які ніколи не вибачать йому того, що мусили фінансувати його весілля, якого не було, і так далі, і так далі, аж до злиденних рибалок з Піньо і Фінале, які не забудуть скасованого ним дня посту. Отож цілком неправдоподібно, щоб він зважився ступити на землю Страмби, не те що пальцем вас торкнути, Illustrissime. Тому вище голову й не бійтеся нічого, Illustrissime, тим паче що ми можемо боятися лише Господа. Він, сказано, тривога ваша і страх ваш. І в іншому місці, точніше, у книзі Йова:

Як видно, учений аскет патер Люго був далекий від того, щоб поділяти істерію юного кардинала, але як сумлінний служака наказав дуже суворо розслідувати випадок із запискою у булочці, з допитами підозрілих у катівні, проте не вдалося з’ясувати нічого, крім того, що готувати сніданок для кардинала допомагав меткий хлопчисько, якого новий шеф–кухар після масової втечі більшості обслуги і кухонного персоналу радо прийняв на роботу і який того ж ранку зник невідомо куди.

Після цієї пригоди булочки на стіл юного кардинала подавали виключно розламаними й перевіреними, чи немає в них чогось стороннього. Але коли за якийсь час юний кардинал саме приготувався висякатися, з хустинки, яку він вийняв з рукава, випав аркушик, помережаний знайомим енергійним почерком:

Слідство, відразу проведене вченим аскетом патером Люго, дало точнісінько такий самий наслідок, як і у випадку з булочкою: з’ясувалося, що у пральні замку працювала одна жвава дівчина, яку нещодавно головна праля прийняла на роботу і яка саме того дня, коли трапилася ця прикрість із запискою в хустинці, зникла невідомо куди.

Отож учений аскет патер Люго розпорядився старанно перевіряти анкетні дані усіх метких хлопчаків і жвавих дівчат, що в майбутньому виявили б бажання служити в замку, але, людина кмітлива і досвідчена в житті, він добре знав, що ці запобіжні заходи нічого не дадуть, оскільки вони не торкаються кореня зла.

Але що було робити?

— Ох, як це мене турбує, Господе Ісусе, як турбує! — жалівся юний кардинал розп’яттю Христа у храмі Святого Павла, де, про це вже йшла мова, він любив молитися. І тут Христос, що мовчав від того часу, як похвалив святого Фому Аквінського, що могло статися, гай–гай, десь триста двадцять — триста тридцять років тому, раптом промовив глибоким могильним голосом, який буває у черевомовців на ярмарку:

— Це ще дурниці, Джованні, ще трохи — й Петр роздере тебе на клапті.

Поважним страмбським городянам, що прогулювалися по piazza Monumentale, пощастило в той день побачити небуденне, захоплююче й, можна сказати без перебільшення, незабутнє видовище: юний кардинал, не дбаючи про гідність свого пурпурового одягу, вилетів з воріт храму Святого Павла, мов вистрелений з катапульти, подолав сходи трьома могутніми стрибками й кинувся геть із виразом розладу, що межує з божевіллям, на лагідному обличчі ефеба, якому тоді, щоправда, вже пішов двадцятий рік, але виглядав він на сімнадцять, щонайбільше на вісімнадцять.