Б’янчина передсмертна балаканина розбуркала в Петрові таку хворобливу цікавість і такі шалені надії, що парки, які досі лише час від часу слідкували за тим, як проходить визначений ними наперед його життєвий шлях, були вражені: куди подівся, мабуть, запитували вони, його скептицизм, завдяки якому він вірив лише своїм відчуттям і висновкам свого розуму, куди заподілась, о Зевсе–громо–вержцю, ота внутрішня зрівноваженість, якою ми його наділили? Отак, уявіть собі, дивувалися парки, і недаремно: адже юнак мав багато клопоту решту дороги, яку долав чвалом із Пассау до Кремса, а з Кремса до Відня, а з Відня до Брна, а з Брна до Табора, а з Табора до Бенешова, а з Бенешова до замку Српно, доки вгамував свою несамовиту запальність і знову став тим Петром, яким був і яким має бути, тобто володарем своїх вчинків, людиною, розум якої завжди у згоді із совістю.

«Мабуть, колись у Страмбі, щоб розважити знуджених придворних, я розповів історію свого ув’язнення у Српно, і Bianca matta запам’ятала цю історію, як запам’ятала й те, що я сказав, втікаючи зі Страмби, про Філософський камінь, і згодом у гарячці все переплутала; про якесь надприродне пізнання, яке буцімто до неї спустилось, звичайно, не може бути й мови, бо такого просто не буває».

Отак усе пояснював собі Петр, утверджуючи себе в цій думці, коли мчав назад тією самою дорогою, якою минулого року вирушив підкоряти світ; його міркування були бездоганними, в них не було жодного вразливого місця. Ту обставину, що першою метою його квапливої подорожі був саме замок Српно, він собі пояснював таким чином: це було єдине місце в усьому білому світі, яке він міг назвати хай не своїм справжнім домом, оскільки в нього не було ніякої справжньої домівки, але принаймні своїм другим домом, гаванню спокою і відпочинку, якого Петрові, хоча він і був молодим і міцним, мов залізо, все одно дуже бракувало. Оце й усе, і нічого більше, нічого більше.

Пан Войті Куба із Сихрова, бургграф, привітав Петра так радісно, як не привітав би навіть власного сина, він одразу наказав принести вина, сушених абрикосів, сала та хліба з сіллю і сів з Петром, оскільки погода була вогкою й холодною, біля каміна в living–room [3] замку Српно.

— Я, хлопче, бачу, що ти мов на голках, — вибачливо усміхнувся господар, помітивши Петрову неуважність та неспокій. — Ти, мабуть, очікуєш, коли нарешті з’явиться гарненьке створіння жіночого роду, яке тобі в лазні терло спину, наша Барушка. Тут я повинен тебе засмутити, Ба–рушка вже не в Српно, вона вийшла заміж за одного багатого купця, який проїжджав через Српно в південну Чехію.

— Добре вчинила Барушка, — сказав Петр. — Але, щиро кажучи, пане Войті, мушу признатися, що про Барушку я згадував так часто, як і вона, мабуть, про мене. Мене цікавить зовсім інше. Маю до вас велике прохання. Йдеться про те, що мій покійний батько тут, у Српно, таємно сховав одну річ, яка для мене дуже важлива.

— А що це за річ? — запитав пан Войті.

— Я точно не знаю, чи це скринька чи якийсь горщик, а може, й волячий ріг, мені байдуже. Справа не в цьому. Йдеться про те, що там усередині.

— А що ж там усередині?

— Дещо надзвичайно цінне.

— Що ж воно таке?

— Прошу вас, пане Войті, не допитуйтеся. Обіцяю, що, коли знайду, обов’язково покажу вам, що там усередині.

— А як не знайдеш, не скажеш, що шукав?

— Скажу, — заспокоїв його Петр.

— То чому б тобі не сказати зараз?

— Коли я скажу пізніше, ви зрозумієте, чому не сказав зараз, — відповів Петр.

— А від кого ти довідався, що твій батечко заховав тут щось вельми цінне? — запитав пан Войті.

Густо почервонівши, Петр схилив голову.

— Про це я теж волів би промовчати.

— Гаразд, гаразд, я ж не якась цікава баба, — буркнув пан Войті. — Якби я не знав тебе як порядного й чесного хлопця, ці твої виверти й таємничість виглядали б украй підозрілими. Охоче вірю, що ти маєш свої причини, та все одно скажу, що це все безглуздя і що з тебе хтось насміявся. Якщо в тому глечику чи в тому волячому розі сховане те, що ти шукаєш, все одно навряд чи твій шановний батечко сховав це саме у нас. Та й коли б він це зробив? За мого урядування такого не було, бо я мусив би про це знати, а при моєму попередникові й не могло бути, бо він був розбійником, убивцею, пияком і злодієм, від якого твій батечко не сховав би навіть здохлого щура, не те що якусь таємну річ з вельми цінним вмістом. І чи міг твій батечко передбачити, що колись тебе ув’язнять у Српно, і що ми з тобою заприятелюємо, і що згодом я дозволю тобі шукати ту таємну річ з вельми цінним вмістом? Чому ж ти вибрав, питаю знову, чому ти вибрав саме Српно? Не кажи мені, що це випадок, тому що я розсерджуся. Знаєш, скільки у нас у Чехії замків? Не знаєш, бо їх стільки, що й полічити неможливо. Якщо твій батечко обрав Српно, то чому не міг з таким же успіхом обрати Карлштейн. Або, скажімо, Бездєз. Або, приміром, Кокоржін. Або, якщо вже хочеш, Тинець. Або, під три чорти, Штернберк. Або, якщо тобі завгодно, Збраслав. Або, приміром, Мрач. Або, щоб ти був здоровий, Мельник. Або, так само добре, Добржіш. Або, щоб ми були здорові, Кост. І так далі, і так далі.

Пан Войті довго говорив на цю тему, а що він був розумний і в усьому мав слушність, то кожне його слово було перлиною розважності, поміркованості й досвіду зрілого віку; лише помітивши, що Петр міниться на виду то нудьгою, то відчаєм, він зупинив потік своїх слушних висновків і стриманіше запитав:

— Як ти гадаєш, де тут схована ця клята таємна річ з вельми цінним вмістом? Хоча б це ти скажеш?

— Під входом до «Забуття», — мовив Петр. — Любий пане Войті, з усього, що ви мені тут понаговорювали, я запам’ятав лише обіцянку дозволити мені пошукати ту річ з вельми цінним вмістом. Прошу вас, заради Бога, не зволікаймо, не гаймо часу.

— Чекай–но, я мушу це як слід обмізкувати, — мовив пан Войті, пахкаючи люлькою. — Те, що ти сказав тепер, знову видається мені цілковитою нісенітницею. Який вхід до «Забуття» ти маєш на увазі? «Забуття» ж не має нічого такого, що б можна було назвати входом.

— Все це мені чудово відомо, — відповів Петр. — Шкода лише, що діра, про яку ви кажете, замкнена залізними дверцятами. Дуже вас прошу, не доводьте мене до безтями, щоб я не пробував вивалити ті дверцята власними руками.

Пан Войті, наморщивши над переніссям трикутничок, трохи поміркував і покурив, а тоді, остаточно зрозумівши, що з Петром домовитися розумно аж ніяк не можна, зітхнув і, спершись обіруч на стіл, що затріщав і заскрипів, звів своє дебеле тіло.