— Не думаю, вельможний воєводо. Занадто правдоподібно все, аби вигадкою бути. Та й, сам знаєш, на поміч їм сподіватися марно. Далеко до Києва…

— О… Таки не збрехав монах, — до болю стис плече соцького Гнєз, прикипівши очима до ворітної вежі.

Тепер уже помітив і Мет, як, описавши у повітрі півколо, поволі опустився на землю міст. Щойно з’єднав міст два береги рову, як заповнила його темна рухлива маса. Вона розбухала і росла, розпливаючись навперед кріпості темною, час від часу зблискуючою крицево плямою.

Перезирнувшись, обидвоє дозорців миттю злетіли з пагорба і кинулися туди, де чекало їхнього наказу зготоване до бою військо.

— Ну, ось наш час настав, — видихнув, спинившись перед шеренгою поїв, Гнєз. — Одна сотня най лишиться тут, нехай думають, що й справді застали нас зненацька. Ти, Мете, з трьома сотнями обійдеш їх справа тією яругою. Я ж візьму дві сотні і відріжу Миловидові шлях за кріпосні стіни…

Нарешті збулася така солодка мрія для воєводи Гнєза. Передчуття майбутнього бою окрилило його, влило впевненість у кожну часточку тіла, думки спрямувало у єдине, чітко визначене русло. Там був ворог, але набагато слабший, отже, перемогти його, знищити — це лише справа часу.

— Пора! — кинув стиха.

Ніби два важкі клубовища диму поволі розходилися у різні боки загони воїнів, невидимі під прикриттям вибалок та лісових острівців. Сталевими лещатами охоплювало чужинське військо три сотні горян, що, не зраджуючи себе жодним звуком, поволі наближалися до ворожого стану.

Тяжко. О, як тяжко мужеві, руки якого в дубовець заковані. Бачиш біду, що насувається, і зловмисника бачиш, а вдіяти нічого не можеш. Що то, здавалося б, за велемудрість — меч а чи бартку до рук взяти та й заступити біді дорогу, одним змахом стяти і винуватця, і гнесь замислену, аби ніколи вона не змогла розродитися кров’ю і сльозами близьких тобі людей. Та нічим меч видобути, нічим! Руки-бо затиснуті в лещатах міцно, не поворухнеш.

Так і тепер. Все намарно. Там десь вмирають, стікаючи кров’ю, родаки, і дружина Млада, і батько Гостомисл, і побратими вірні. Стоятимуть на смерть, бо знають: відстоюють не бервена, з яких зложена надтисьменська твердиня, а весь руський край, право для нащадків своїх бути господарями, а не рабами на отчій землі.

Та помогти їм не можна нічим. Бо ж сказав Коритко: «А воїв не дам…» Ті кілька слів намертво скрутили, ніби закували у важкі колоди, всі сподіванки на підмогу, а отже, й на порятунок для громади надтисьменської.

Так-то, Владе. Можеш тепер нидіти тут та рятувати власне життя, можеш повернутися до рідної хижі та й загинути від меча чужинецького, перед тим спровадивши до Морани у гості двох, трьох чи й навіть чотирьох ворожих воїнів. Усе те, навіть і власна смерть, даремне і безглузде. Бо змінити щось у січі, де рахунок іде на сотні чи й тисячі, не під силу навіть наймужнішому.

— Щось не бачу, аби радів ти з гостинності корчинського посадника, — вихопив його із задуми знайомий голос ватага корчинської варти Борича. Допитливо примруживши око, оцінював незворушно Влада, ніби й забув уже про біду свою, про те, що на згарищі придубинського висілка залишилися і сини, і дружина. Лише загострені риси обличчя, що потемніло, мовби спекотним сонцем випражене, видавали пережите. — Чи харч не ситний у посадника, чи вино не солодке?

— Солодке вино, солодке. І слова боярина вашого ніби медом густим присмачені. Та тільки… порожньо за словами тими.

— Що, не схотів підмогу вислати? — з неприховуваною насмішкою дивувався Борич. — Та бути того не може!

Гнівно бликнув на корчинця Влад, вловивши у словах тих прихований глум. Стис десницею руків’я меча — аж пальці побіліли.

— Там люди на смерть стоять. А ти… — протягнув з хрипким віддихом. — Чи й про свою родину вже забув, що на кавалки посічена?!

Спохмурнів Борич. Втупився перед себе і німував якусь хвилю.

— Не гарячкуй, — пригасив спалах Влада. — Які вже там смішки… А що вколов словом — то тебе хотів до життя повернути. Виджу, стоїш тут, ледве сльози не пускаєш… Аби мужем зватися — не досить крисаню вбрати, треба вміти ще і в найтяжчу часину не зігнутися, вистояти.

— Вистояти. То не так вже й важко. А от як своїм зараз помогти, коли Коритко… Та… — лише рукою махнув обезнадіяно.

— Ну що ж, він — посадник княжий, своє знає. Але не забувай, що і громада корчинська чогось варта. Знав, що відмовить у помочі боярин, не з тих він людей, аби чужою бідою перейматися. Тому, заки ви із Гориславою його балачки слухали, і я не сидів без діла. Старійшини наші вже сказали своє слово: кожен, хто хоче допомогти вам у скруті та помститися за спалене придубинське поселення, може покинути кріпость. Така воля громади… Тож дві сотні воїв, повір мені, наберемо. От тільки зброї мало у нас. Та й коней роздобути не завадило. Добиратися треба далеко, а піші вої небагато варті супроти лехітських вершників. Десятки коней у стайнях посадника, та не дасть і одного Коритко. Не дасть, навіть коли б від того залежав порятунок усієї землі руської. Що вже прибрав до рук — ніяка сила в нього не вихопить, — скрушно хитнув головою Борич.

— Егей, братку, не тим клопочешся, — зраділо струснув за плече співрозмовника Влад. — У боргу ми відтепер в громади вашої. У великому боргу. Проте головне — є військо. Все інше — то вже мій клопіт. Будуть у нас і коні, і зброя буде. За зблиск золота та камінців коштовних, сам то кажеш, посадник ваш і себе самого продасть.

— Звідки ті скарби візьмемо? — з сумнівом звів на нього очі ватаг корчинських вартівників. — Де вже там на золото розжитися, коли боярин усе, що тільки можна, у свої комори тягне.