— А тобі, доню, чому вдома не сидиться?

— А… І ви тут, нанашко Літодано, — аж одсахнулася з несподіванки Млада.

— Тут, а де ж мені в таку ніч бути. Там мій молодший на вежі вартувати лишився. Не вспокоїться ніяк, що мусить у кріпості нидіти, коли інші стають до бою… — скрушно закивала головою. — Йому біда, а мені все ж спокійніше — як-не-як, а там безпечніше. А Добромисл зі старшим моїм — сохрани їх, Перуне! — ті до бою лаштуються. О, чує серце лиху годину.

— Що ви таке говорите, нанашко? Зіб’ють гонор з тих зайд та і вернуться. Не раз уже такі виступи нічні бували.

— Е, доню, я знаю, чого журюся — перебив її слова скрипучий голос старої. Прихилилася до Млади, зашепотіла на саме вухо. — Великий бій нині буде. Ая, старий мені так казав, але просив, аби нікому не говорила про те. Стоятимуть нині на смерть, аж доки… але то вже тобі знати не конче. Прощався зі мною Добромисл, казав, щоб не споминала його лихом, аби простила, коли чимось жалю мені завдав, — захлипала безутішно стара, відтак витерла сльози, заговорила знову. — Вже благала його, молила, аби нікуди не рихтувався, бо ж літ йому — повну торбу неси. Та не послухав. «Ти, — мовить, — з мене діда немічного не роби і на ганьбу не підбивай…» Гай-гай, то я його на ганьбу підбиваю. А сам… — Літодана безнадійно змахнула рукою. — Де вже йому воювати, вік такий, що варт берегтися, аби вітер на землю не звалив, та коло вогню у хижі гріти кості. Ох, чує біду моє серце, чує біду.

Від тих примовлянь застукотіло серце у Млади, мовби хотіло вирватися з грудей. Схоже, то не звична вилазка, а виправа на довгий і важкий бій. Чому ж батько ні півсловом не прохопився, навіть не попрощався.

Пришвидшила ходу, щоб хоч зі стіни кріпосної ще раз глянути на батька, хоч постать його вгледіти. Ішла — майже бігла, а перед очима незрушні тіла загиблих, які після отаких нічних вилазок вносили соратники до Перунового святилища. Нараз перехопило подих, затремтіла й хитнулася під ногами земля. Над силу ступила кілька кроків до темніючої неподалік високої хоромини нового бога, збудованої за наказом воєводи. Незчулася вже, як і добиралася до складеної з важких колод стіни, прихилилася до шерехатих колод, поволі сповзла на землю.

Аж по довгій хвилі відчула Млада, що сили повертаються.

Вже хотіла звестися та й рушити, куди надумала, як раптом увагу її прикували ледь чутні слова, що глухо долітали зсередини. Підвела голову і примітила над собою прорубане в стіні невеличке віконечко. Бичачий міхур, що затягував його, був з одного боку розірваний. Чи то постарався вітер, чи хтось із надтисьменців у такий спосіб виказав свою зневагу до цієї облудливої споруди та її господаря. Однак завдяки тому отвору Млада цілком могла розчути мовлені впівголоса слова.

— Відвернувся від нас господь, отче. Саме в сю ніч, коли все наготовлено для подвигу нашого во ім’я святої віри, коли з того боку воїни християнського володаря лише чекають, аби увійти в кріпость і навік навернути сих язичників до правдивого бога, Миловид вирішив заскочити зненацька певне своєї безпеки військо Гнєзове… Саме в таку ніч! — аж тремтів з розпачу скрадливий глухуватий голос.

— А може, не так усе й зле, сину мій, не так усе й зле. Не допустить господь всевидящий погибелі нашої, не може того допустити. Най тішаться язичники, що заскочать зненацька військо осадне. А насправді-то загибель чатує на них за кріпосними стінами. Бо ж сам мовиш, що сеї ночі наготовлені до приступу наші брати по вірі і лише знака чекають, — голос отця Іова аж пирскав тамованим злорадством, шипів обережно, мов гадина в гущаку, що підібралася до близької вже, заздалегідь наміченої жертви. — Несповідимі путі господні, але завжди спрямовані до одного: скарати невірних і віддати належне достойним.

Зіп’явшись навшпиньки, Млада таки дотягнулася очима до віконця-щілини, крізь яке пробивалося ледь помітне хитливе світло. У мерехтливому присмерку маленької, у три кроки завдовжки, кімнатки розгледіла постаті кількох мужів, що розмістилися при стіні на низенькій лаві. Чіпко тягнулася поглядом до облич змовників: отець Іов, два дружинники, яких неоднораз бачила в особистій охороні Миловидовій, ще один з довгою, до грудей, бородою (з ним не стрічалася дотепер жодного разу) і… Гадан. Той самий, що не так давно на громадській раді клявся у відданості звичаям предків.

Млада відхилилася від щілини і вся перетворилася у слух, тепер не мала права пропустити жодного слова, бо кожне з них могло стати вістрям ножа, вже наготовленого цими недолюдками, аби вгородити його неждано у спину надтисьменській громаді — і батькові Гостомислу, і синам старої Літодани, і мужу її, Владу, і синові ще ненародженому.

— Тож можемо возрадуватися, діти мої, — провадив по хвилевій мовчанці монах. — Бо чи можна не помітити перст господній у тому, що саме нинішньої ночі надумав Миловид здійснити свій диявольський підступ. Чень легше для нас зараз, коли увага всіх прикована буде до бою, що, може, й зараз точиться за стінами цієї твердині язичництва, непомітно обрубати шнури і закрити ворота, тим самим відрізавши шлях до порятунку для ворогів нашої віри, аніж втворити їх для війська Гнєзового у переповненій людом кріпості. А вже потім, коли за стінами все буде скінчено із залогою кріпосною, за іграшку буде для Гнєза взяти приступом і саму кріпость, у якій залишаться лиш немічні старці та жони.

— Не так усе просто, отче. При воротах залишено десятка зо два вартових, з них лише двоє, Сівер та Гірл, погодилися бути з нами. А ще й на кожній з веж по кілька лучників.

— Нелегко, але можливо. Здійснити замислене мусимо чимшвидше, аби вберегти себе від несподіванок. Адже, зрозумівши, що не вдалося напасти зненацька, Миловид може одразу повернути військо назад. Отже, не можна гаяти і хвилини. Та перед тим, як приступити до діла, попросимо благословення у господа нашого, — отець Іов перехрестився і зложив руки для молитви.