Волонтер зміг тільки вловити уривки розмови — переважно слів, які викрикував дезертир капітану Горану: «Босняки!.. Бихач!.. Усташі!.. Кралевиця!.. Зрада!.. Милошевич!..»… Потім запала мовчанка… Капітан Горан, опустивши голову і зчепивши зуби, із ненавистю дивився на дезертира, його пальці стискували застібку на кобурі. Запала тиша, готова в будь-яку мить вибухнути пострілами… Але капітан плюнув під ноги дезертирові і скочив назад у автобус, розштовхуючи солдат свого взводу, що скупчились навколо…

За хвилину «Ікарус», натужно загурчавши двигуном, рушив з місця і продовжив свій шлях. Волонтер не відриваючи погляд дивився на дезертира, що, опершись на гвинтівку, мовчки проводжав від’їжджаючий автобус. Помітивши це, дезертир скривився, тицьнув пальцем у нього й повільно провів по своїй горлянці великим пальцем… За декілька секунд він зник за поворотом…

— Усе, це кінець… — тихо промовив десь за півгодини мовчанки Стретич. — Вони починають генеральний наступ. Хорвати з Кралевиці, босняки з Бихача… Слободан Милошевич [10] не надасть нам допомоги… Навколо повсюди ліси, напхані боснійськими та хорватськими диверсантами… Усі вже знають, що…

Але він не встиг завершити свою думку…

Земля під автобусом здригнулася. Грім? Так, це був грім, і грім не переривався, він напливав, від нього тремтіла земля, хоча жодна хмара не чорніла в ранковому небі, і небо не рвали блискавки…

Капітан Горан, який уже почав куняти, підхопився з місця, ледь не впершись коротко стриженою головою у стелю, підняв руку і щось загорлав… Але що саме — неможливо було розчути…

І в ту ж мить ветеран «Ікарус» потрапив під блискавичний рух голки гігантського оверлока, який із незбагненною швидкістю почав наскрізь прошивати його червоними нитками…

…Слух — справа ненадійна… Ти можеш побачити, як з твого друга вилітають мізки й тільки за секунду почути звук пострілу… Але й зір справа ненадійна — ми всі бачимо світло від зірок, які припинили своє існування кілька мільйонів років тому… І що залишається? Без сумніву, волонтер зміг би відповісти на це питання. Але за інших обставин… Він навіть не став розмірковувати про мінливу долю старих АК — 47 та їх колишніх володарів, коли важка кольба його «Калашнікова» розлетілася на друзки від кулі. Так, як і не став міркувати над питанням — краще вмерти з недопитою пляшкою в руках, чи, мирно сплячи із недопалком самокрутки драпу в пальцях?

Він просто стрибнув у вікно «Ікарусу», сподіваючись, що оверлок вишиває червоними нитками все ж з іншого боку.

Потім він (як колись лазив до доброї мамки під бік) поліз під колеса автобуса, утискуючи розщеплений приклад автомата у плече… Волонтера врятував капітан Горан — важка капітанова рука висмикнула його з-під колеса автобуса й відкинула подалі на всіяне щебенем узбіччя траси…

— Б…ть! Уроди! Ма…ь ва…у Й…6! Геть від автобуса! — горлав капітан, висмикуючи з-за борта і з-під коліс «Ікаруса» ошалілих бійців і кидаючи їх за дорогу.

Утім, роботи у нього було небагато — більша частина солдат 1-го взводу Ударного батальйону так і не встигла вибратися з «Ікаруса». Так вони й зависли — по двоє, по троє в кожному вікні — зелені, мережовані червоними нитками невидимого оверлока, незграбні й нерухомі силуети. А ще з десяток уже скрючились, так і не прокинувшись, на підлозі автобуса… Лише четники, декілька колишніх дезертирів та ще з півтора десятка новобранців звично повистрибували з вікон та дверей та бігли до найближчих дерев, час від часу пускаючи навмання назад черги з автоматів.

…І в цю мить на волонтера, який уже відкотився під дерево і стиснув незграбно свій автомат (а чи може він стріляти без приклада?), навалився Звук. І чого тільки не було в ньому — гуркотання далекого грому, від якого продовжувала дрижати земля, тріск петард… Так, саме так тріщали саморобні петарди, які продавали цигани, що жили на околицях селища, де колись він жив. У ті щасливі дитячі часи, коли ще не був солдатом…

Нарешті, смикаючи затвором, наважився глянути на дорогу…

«Ікарус» продовжував незворушно й героїчно стояти на місці, хоч з нього іще летіли прошиті кулями клоччя корпусу, тіл та залишків дерматину із сидінь…

До волонтера, шкутильгаючи на одну ногу, добіг козак Петро і впав на коліно, ладнаючи свій машингвер.

— Зараз ми їм, козлам, б…ь, покажемо… — хрипів він, намагаючись упхати кулеметну стрічку із набоями зовсім іншого калібру під відкидну скобу магазину.

Волонтер бачив «Ікарус» і бачив скельця пенсне Стретича на скривавленому асфальті. А ось і борода самого Стретича, ось його вирячені очі і кволі руки, що безпорадно намагаються ухопити повітря. Волонтер, закинувши автомат за спину, біжить до «Ікаруса», стрибає над фонтанчиками, які вибиває під ногами голка незримого оверлока, хапає Стретича за руки й висмикує, немов корок із пляшки, з вікна автобуса… Вони разом падають на асфальт і, час від часу падаючи на карачки, біжать-повзуть-шкутильгають до дерев, де вже намагаються стріляти невідомо в кого й куди залишки їх взводу…