Шрифт:
«Мо’ горілка поможе?» — у голові у волонтера виплила рятівна цитата з улюбленого кінофільму.
Він вдячно кивнув і взяв протягнуту пляшку.
Пересилюючи нудоту, що миттєво накотила від запаху ракії, волонтер зробив великий ковток. Рідина продерла наждаком горлянку, обпекла шлунок. На чолі виступили великі краплі поту, він ледь стримався, щоб відразу не висунутись у вікно й не виблюватися.
— Дякую… — ледь вимовив він, закрутивши головою.
Його сусід спробував посміхнутись.
— Дякую, дякую… — повторив він, ідентифікуючи почуте слово. — Ви українець?
Волонтер ствердно кивнув.
— Я колись розбирав тексти українською мовою… Етнографа Калігуси… У нього є праці з південнослов’янського фольклору… Не чули про такого?
Заперечне хитання головою.
Помовчали. Зробили по ковтку ракії.
— Так ви українець… — продовжив сусід. — Дивно, більшість ваших воює за хорватів.
Волонтер знизав плечима:
— Нащо воювати за сильних?
Сусід кивнув головою і протягнув руку:
— Милован Стретич, викладач Белградського університету, тобто колись ним був.
Волонтер потис його руку й теж представився. Ракія діяла — головний біль поступово розсіювався, хоча особливого бажання теревенити з новим приятелем усе одно не виникало.
«Тобі б зараз лекції читати, пане професоре, а не на фронт пхатися… Утім, як і мені..» — тупо подумав волонтер.
Стретич у свою чергу приклався до пляшки і, немов би вгадавши похмурі думки супутника, промовив:
— Я колись проводив тут польові дослідження… Збирав місцевий фольклор. Це було давно. А тепер їду його захищати.
— Кого?
— Фольклор… Така вже в нас нафака…
— Вибачте, я поки що погано розумію сербську… — волонтер здивовано подивився на нього.
— Нафака… Так кажуть боснійці. Мабуть, з турецької мови… Але пояснити це слово неможливо… Це щастя, але не зовсім щастя… Це доля, але не зовсім доля… Це те, що Бог дарує, але не зовсім це… Це вдача, але не зовсім… У кожного є своя нафака, і як вона складеться, так і буде… Це те, від чого людина не зможе втекти… Якщо ти гинеш, то кажуть — «така в нього нафака», якщо тобі щастить, то кажуть — «він нафакалі»… Ти або нафакалі, або ні — третього не дано… Якщо ти робиш хорошу справу, то робиш її для своєї нафаки, але яка вона буде, ніхто не знає… Це слово не зрозумієш, поки не відчуєш…
— Так, — стиха промовив волонтер, — така вже в нас нафака…
Чомусь на його душі стало легше — чи то від ракії, чи то від нафаки.
— Але чи вартий фольклор вашої можливої загибелі? — запитав волонтер.
Стретич на хвилину замислився, підбираючи слова:
— Розумієте, фольклор — це не текст. Фольклор — це жива реальність… Просто дещо інша… Власне, ми всі його захищаємо в цих безнадійних умовах… А потім він захистить нас… І тоді наші мерці, вовкулаки й упирі встануть зі своїх могил і помстяться за нас…
Волонтер мовчки дивився в напівбожевільні очі Стретича… І чомусь йому вірив… У голові крутились слова Висоцького — «Наши мертвые нас не оставят в беде»…
І тут автобус…
2. Волонтер і операція «Олуя» [9]
…Автобус зупинився, і розмова перервалась. Волонтер визирнув у вікно і здригнувся — уздовж дороги в протилежному напрямі повільно чвалали сірі похмурі люди із блідими обличчями. Старі, молоді, діти… Сірі, майже прозорі постаті й повільні, неприродні рухи… Вони тягнули тачки, доверху завантажені якимось шматтям, гнали змучених коней, впряжених у мажі, завалені домашніми речами. Переважна більшість їх була в цивільному, але поміж них відсторонено брели й солдати, недбало тягнучи на собі зброю.
9
«Олуя» — «Шторм» ( хорв.) — назва операції, проведеної військами Хорватії та Боснії проти РСК (5–7 серпня 1995 року).
Стретич теж визирнув у вікно й відкинувся на спинку сидіння, на якому ще висіли почорнілі клапті дерматину.
— Це ще не мерці, бра! — тяжко промовив він. — Це біженці… і ще дезертири…
Капітан Горан, розстібнувши кобуру, легко вискочив у розчинені двері автобуса (вони й не закривались зі самого початку подорожі). Сержант Вук, перекинувши зручніше «Калашникова», вистрибнув за ним.
Капітан підскочив до найближчого озброєного солдата, що повільно плентався за біженцями, і спіймав його за комір. Той відбив руку і схопився за гвинтівку… Солдати в автобусі (ті, хто не спав, і хто вже встиг прокинутись) кинулись вилазити з «Ікарусу».
Між капітаном і дезертиром спалахнула суперечка і швидко набирала оберти. До дезертира почали підтягуватись інші озброєні. Волонтер, спостерігаючи, висунувся з вікна, навіть не помітивши, як пересмикнули його пальці затвор автомата. На брудну підлогу автобуса з магазину АК вискочив набій та весело застрибав по цинках. Волонтерові здавалось, що він спостерігає якийсь проймаючий епізод з югославського «партизанського» фільму часів свого дитинства (можливо через ці фільми він і потрапив сюди?).