— Нічого, — сказав Шель, опановуючи собою. — Ми говорили про цікаві речі, — зиркнувши через плече, він помітив, як Джонсон нервово пригладжує волосся.

— Напевно, знову сиділи в своєму підвалі? — Кароліна обернулася. — Чому в тебе така кисла міна, старий? Хочеш їсти, га? Піду приготую вечерю. Ви, звичайно, повечеряєте з нами?

— На жаль, не можу. Дуже стомився. Не гнівайтесь, прошу.

— Останні дні були для всіх нас надто виснажливі, — підтакнув Джонсон, намагаючись говорити звичайним голосом. — Не затримуватиму тебе, Джоне. Я теж ляжу сьогодні раніше.

Якусь мить вони стояли мовчки один проти одного. Нарешті Шель сказав:

— Отже, на добраніч! До побачення! — і, кивнувши головою, попрямував до дверей.

— Проведи нашого гостя до хвіртки, Кароліно, — велів Джонсон. — Я прийму…

Коли вони проходили через сад, Кароліна прошепотіла:

— Я стояла мов закам'яніла, не знала, що діяти. Що це все означає? Що Пауль зробив?

— Ви не знаєте?

— Скажімо, догадуюся.

— Становище складне. Невідомо, як це закінчиться. Для Пауля можуть виникнути серйозні неприємності.

— Ах! Подумайте краще про себе!

— А що буде, коли… — він завагався.

Вона відгадала його думки.

— До монастиря не піду. Вже багато років батьки кличуть мене до Швейцарії Охоче поїду і ще охочіше залишуся там.

Дійшли до хвіртки.

— Бажаю вам, щоб усе склалося якнайкраще, — промовив Шель.

— Я дам собі раду.

Журналіст мовчки кивнув головою і вийшов на вулицю. Ступивши кілька кроків, обернувся. Кароліна стояла, спершись руками на хвіртку. Жінка видавалася тендітною і низенькою.

Біля повороту Шель випростався і вдихнув на повні груди свіже повітря. Відчував, як з тіла поволі спадає напруження.

Ніч. 23 година 45 хвилин. Задушлива темрява огорнула будинки, вулиці й сади. Хмари, що повзли над містом, злилися в сіре, низьке склепіння. Час од часу схоплювався поривчастий вітер, гнув верхівки дерев і жалібно завивав у вітах. В хвилини, коли він завмирав, наставала моторошна тиша.

Шель нерухомо стояв біля вікна. Замислено дивився в темінь садів, прислухався до шурхоту сонного міста. Десь заскреготіли гальма. На околиці міста монотонно гавкав собака.

Північ. Металічний дзвін годинника застугонів, немовби вихоплювався з-під землі. Глухі удари вібрували в повітрі й пливли вдалину. Крізь шпарину між хмарами на мить продерся блідий місяць. Тіні від кущів і тинів вимальовувалися на землі гострими мертвими контурами. Потім знову темрява.

Журналіст знав, що цієї ночі йому не можна склепити ока. Він ждав — пильний, вразливий до кожного шелесту й шурхоту.

20 хвилин на першу. Вітер виводив свою жалібну пісню. В далекому будиночку жовтим світлом заясніло вікно. Гавкіт собаки змінився протяглим, лякливим виттям. Загурчав мотор автомобіля. В нічній тиші цей звук розлігся надзвичайно виразно. Морок тривожив, лякав непевністю. Виття собаки дратувало.

Шель вийняв з кишені зім'яту пачку сигарет. Запалюючи сірника, глянув на годинник. Минала перша. Дим сигарети віддавав терпкою гіркотою. Десь дуже далеко застукотіли на рейках колеса нагонів. Звук цей розбудив у журналіста легку ностальгію.

Раптом гучно задзеленчав телефон. Дзвенів настирливо, ніби закликав, наполягав. Хтось голосно й круто вилаявся. Внизу хтось швидко зачалапав. Шель прочинив двері і став на порозі. В коридорі було темно.

— Хто?.. Ах, це ви! Нічого, нічого… Так… Десь близько десятої… Ні, мабуть, не виходив… Звичайно. До завтра! — Фрау Гекль повісила трубку і пішла, бурмочучи щось собі під ніс.

Шель почув, як вона зачиняє двері. Повернувся в кімнату. Догадався, що говорили про нього. Догадувався також про значення пізнього дзвінка.

10 хвилин на другу. Надворі гнітюча тиша. Тільки приглушене цокання годинника і рівномірний пульс ритмічно відлічували час. Тьмяне жовте світло у вікні далекого будинку, яке приваблювало погляд журналіста, згасло. Шель відчув себе навдивовижу забутим і самотнім.

12 хвилин на другу. На сходах почулося тихе шарудіння, і Шель здригнувся. Завмер, прислухаючись. Вітер завивав боязко, ніби ридав. Виразно рипнула дошка східців — грізний, сповнений тривоги звук. Журналіст жбурнув цигарку за вікно. Саме так, мабуть, почував себе Леон, коли ждав замкнений у цій похмурій кімнаті, беззахисний і переляканий.