— Що за нісенітниці!

— Те, що я кажу, побудоване справді на гіпотезах, але безумовно відповідає правді.

— Говори далі.

— Коли ми переглядали папери, ти вдавав, ніби чуєш якісь звуки. У мене чудовий слух, а проте я повірив тобі. Ти вийшов з кімнати, криком заманив мене в сад і ударив.

— Ти збожеволів! Це вже…

— Хвилиночку, вислухай мене до кінця. Коли я лежав непритомний, ти забрав чемодан, вийняв з мого портфеля лист Леона і все це спалив. Потім розбудив Кароліну, грюкнувши дверима, й ліг біля мене в садку.

— Фантастично! — Джонсон почав роздратовано притупувати.

— І ти знову зробив помилку. Кароліна сказала, що ти лежав на спині. А ти розповідав, що тебе ударили в потилицю. У таких випадках жертва падає завжди долілиць, Пауль.

— Запам'ятаю це собі на майбутнє! Ну, далі. Ти починаєш мене цікавити.

— Дізнавшись, що я хочу піти до Менке, ти подзвонив йому і попередив про мій візит. Гюнтер влаштував засідку. Коли я зустрівся з доктором, той уже знав, що небезпечні папери знищено. Все відбувалося так швидко, що ви почали робити помилку за помилкою. Лікар, переляканий можливою небезпекою, розгубився. Спроба приборкати мене провалилася. Шель — це не Траубе! Ліквідація — навіть коли б вона вдалася — не лишилася б непоміченою.

— Переоцінюєш себе, — іронічно зауважив Джонсон.

— А ти недооцінюєш мене. Після твого приїзду, — вів далі журналіст, — між вами, певно, виникла гостра суперечка. Менке дорікав, що ти не зміг запобігти розкриттю таємниці.

— Гм, — пробурмотів Джонсон. — А що я на це?

— Історія ставала небезпечною. Рятуючи власну шкуру, Менке міг зашкодити тобі. Питання про його арешт було заздалегідь вирішене. Не в змозі передбачити, як обернеться слідство, ти волів зменшити риск і надумав усунути небезпечного свідка. Це був не найкращий вихід, бо ти втрачав одне з найкращих, джерел прибутків. Але треба було вибирати.

— Зробивши вибір, я його застрелив.

— Так, ти вбив його! — поправив журналіст. І здивовано підвів голову: двері в коридор поволі, ледь помітно, відчинялися.

— Неймовірна дедукція, Шерлоку, — мовив Джонсон. — Ти надто багато читав кримінальних книжок, а тепер дав волю своїй фантазії.

У щілині прочинених дверей з'явилося блідо обличчя Кароліни. Шель хотів піднестись, але передумав: навіть такий свідок може згодитися…

— Ти, безперечно, розумієш, що в тебе немає ніяких доказів для підтвердження цих абсурдних інсинуацій? — запитав Джонсон.

— Не маю ні часу, ні бажання утруднювати себе збиранням доказів.

— Можна спитати, що ти збираєшся робити?

— Я ще не думав про це.

— А чого хочеш од мене?

Шель знизав плечима. Він намагався не дивитися на двері; Кароліна прислухалася до їхньої розмови, і це дратувало його. Невідомо, чи можна розраховувати на неї.

— Я приїхав на прохання Леона, — сказав Шель, — отже, мені лишається тільки одне: розкрити обставини, за яких він помер.

— Кому? — гостро спитав Джонсон.

— Людям, компетентним у визначенні міри покарання.

— Простіше кажучи, ти хочеш передати справу до рук властей? — гнівно кинув американець. — Невже ти гадаєш, що я, завдавши собі стільки клопоту, тепер допущу до цього?

— Отже, ти визнаєш, що таки завдав клопоту? — кинувся в атаку Шель.

— Не визнаю нічого. Теорійки, які ти виссав з пальця, сприйматимуться щонайменше з поблажливою усмішкою.

— Побачимо. Принаймні я зроблю те, що вважаю своїм обов'язком.

— Дурню! — вигукнув Джонсон підводячись. — Ти справді думаєш, що я дозволю розголошувати ці казочки?

— Нічого не вдієш, Пауль, — відповів Шель спокійно. — На твоїй совісті уже два вбивства. Ти не маєш права безкарно знищувати людей, користуючись законом сильнішого. Ми живемо не в джунглях…

— Ми живемо в джунглях дикіших, ніж ти гадаєш. Для мрійників тут немає місця. Тільки сильні, безпощадні й жорстокі мають право на життя. — Голос його став хрипкий, очі звузилися до щілинок, майже зовсім ховалися в сітці глибоких зморщок. — Ти — наївний і простодушний. Належиш до тієї ж категорії, що й Леон… — Слова Джонсона перейшли в злий, гострий шепіт.

Настала хвилина тиші. Кароліна неспокійно поворухнулася. Тихий шелест привернув увагу Джонсона. Він різко обернувся. І в цю мить жінка зайшла до кімнати.

— Прошу пробачення, що так пізно повертаюся, — мовила ненатурально голосно.

Джонсон підозріливо зиркнув на неї.

— Ах, це ти!

Штучно усміхаючись, Кароліна підійшла до Шеля й почала стягувати рукавичку.

— Добрий вечір, — вона подала йому руку. — Мені треба було уладнати кілька справ, я не думала, що ви прийдете так рано.