Зі своєї безмежної “імперії” Хар щоденно видоює близько 200 тисяч доларів чистого прибутку, а все його особисте майно оцінюється в півтора мільярда доларів.

Хара ніколи не можна застати в його офіційній резиденції в Техасі, майже не з’являється він у вищому світі, ухиляється від телебачення, репортерів. Тому його частенько називають Хар-Привид, По всіх країнах капіталістичного сектору розкидані його напівнелегальні садиби, особняки, звідки Хар і керує своєю “імперією”.

Не палить, інколи вживає легкі коктейлі, ром з содовою, полюбляє рибу та інші легкі страви. Незважаючи на похилий вік, хвацько водить авто і не менш хвацько пілотує вертоліт.

Після загадкової смерті першої дружини Хара частенько бачили у товаристві гарненьких дівчаток і блискучих дам. Як твердить агентство Рейтер, Хар наприкінці минулого місяця одружився з Ліліан Коко і вирушив у весільну подорож в невідомому напрямку”.

Не встигли члени Комісії як слід переварити першу стрічку, як апарат почав випльовувати другу, на щастя, значно коротшу:

“Ліліан Коко. Рік народження 2938 (1938 за літосчисленням потойбічного світу), національність невідома, чи то француженка, чи то італо-іспанка з арабськими домішками. Відома кіноактриса і секс-бомба № 1 Європейського континенту. Знімалася в двох серйозних фільмах і в безлічі фривольних кінокомедій з широким використанням стриптизу. На екранах з’явилася тринадцять років тому. Її підібрав у провінційній глуші відомий європейський продюсер Жан Хап-Лап. Шістдесятирічний вовк кінопромисловості розгледів у непоказному замурзаному дівчиську майбутню кінозірку. Він навчив її гарних манер, правильної вимови, одягатися зі смаком. В роботі Коко все ж покладається переважно на свій фізіологічний комплекс. Ще в процесі виховання Ліліан зареєструвала перший шлюб зі своїм учителем. Потім вона була одружена з відомим кіноактором Робертіно Фіфі. Після того як розвелася з третім чоловіком, західнонімецьким мільйонером Гуго Стіссеном, заявила, що розчарувалася назавжди в чоловіках і надалі буде жити самотньо. Як передає агентство франс Прес, наприкінці минулого місяця Ліліан Коко нагло закохалася в американського мільярдера Стенлі Хара і вирушила з ним у весільну подорож на Азорські острови. Перед від’їздом вона заявила репортерам: “Я помилялася… Стенлі Хар — це якраз те, про що я довго мріяла. Я безмежно щаслива. Чи повернуся до роботи в кіно? Безумовно!”

Члени Комісії мали тепер досить точну інформацію про Хара і Коко, та далеко не все з’ясувалося. Як приймати представників потойбічного світу? Як знайомитися з ними? Порізно чи разом? Після короткої суперечки порішили: оскільки і в потойбічному світі представники різних систем, хоч і зі скрипом, мирно співіснують, то й тут якось мають ужитися, не перегризуться. Перший громадський прийом прибулих у Форумі було призначено на 12 годину 30 жовтня.

Панько Федорович прокинувся. Смачно позїтхнув, з хрускотом випростав ноги, потягнувся, розплющив очі. Довго лупав ними, поки прийшов до пам’яті, пригадав, де перебуває. Ще й ще огледівся, помацав на собі шорти, блузу. Нічого, матер’яльчик непоганий. Штаненята, правда, надто коротенькі, стиляжні, можна сказати, але дарованому коню в зуби не заглядають. Панько Федорович всунув ноги в м’які пантофлі, вийшов до туалетної. Потому довго стояв перед прозорою стіною, розглядаючи рибки, водорості, освітлені на добрих метрів сто від стінки. Робити було нічого, смикнув за ногу Купчика.

— Роза, не балуйся… — сонно промимрив Семен Михайлович.

— Я тобі дам Розу! Ану, вставай, розлігся, як на курорті. — Галасун енергійно поторгав Купчика за плече.

Той підвівся, сів, пошкріб п’ ятірнею груди. Мрійливо закотив очі.

— Ой, який мені сон приснився, товаришу капітан! Ніби іду я Хрещатиком…

— Но-но, Семйон! — обірвав його Галасун. — Не балакай лишнього! Мені теж хороший сон випав. Номенклатурний! М-да! Але сни вдома будемо розказувати. А тепер, натурально скликаю збори. Будемо засідати удвох, позаяк вдалі від родіни мені немає більше з ким. Товариші, є пропозиція обрати президію в складі одного чоловіка. Персонально — я. Раціо? Раціо! На порядку денному моя доповідь. “Про сучасний стан експедиції “Заготзолото” і наші невідкладні завдання”. Регламент будемо встановлювати?

— Катайте без регламенту, — сонно махнув рукою Купчик. — Я все одно не виступатиму. Я взагалі, товаришу капітан, виступати не вмію.

— Научим! Переходжу до доповіді. М-да! А де ж тези! Де тези, питаю?

— Які тези?

— Як які? Коли лягали спати, я ж тобі казав, щоб заготовив. Як і положено. Про що я тепер буду говорить?

— А мені звідки знати, про що ви хочете?

— Маєш знать, про що мені на даному етапі треба говорить, які задачі ставить. Ех, Семйон! Зразу видно, що ти ніколи не був за границьою. Так от, слухай мене. Ніяких самоволок! Не відлучайся од мене анґна минутку. Триматися треба тіко купою. Не кидатися на шмотки, на всякі штучки заграничні, особенно — женщин. А главне — мені помагай, заготовляй отвєти на каверзні вопроси…

Купчик набурмосився.

— Картоплю заготовляв, капусту, моркву, брухт, а тепер — ще й отвєти… Незгебний я до цього діла, товаришу капітан. Казав же не раз: малограмотний я.

Панько Федорович замовк. Він якось обм’як, плечі опустилися. І вигляду урочистого, такого, що якраз для зборів, ніби й не було. Похитав-похитав журно головою, потарабанив пальцями по столу і признався Семену Михайловичу:

— Ех, Семйон, Семйон… Думаєш, я великий грамотій? Ого-го-о! Якби я був грамотний! А так що ж? То тобі

колективізація, то індустріалізація, то війна, то розруха. Курсів, натурально, я чимало окончив, а грамотою так і не совладав. Розговорну рєчь ще засвоїв. А от письмо — хоч убий! Особенно з м’яким знаком біда — де його ставить, а де не ставить? Твердий знак я завсігди правильно поставлю. Ого-го-о-о! Якби я знав, де м’який знак ставити, — далеко пішов би. Далеко, Семйон! А так що? У молодості мене класове чутьйо виручало, вивозило, а потім і чутьйо не допомагало. М-да! Добре тим, що встигли повище вибитися. Раціо? Раціо! М-да-а-а, Семйон! Підпирає нас молодьож, ох, підпирає! Взяти хоча б мого Ванька. Так воно ж ні колективізацій, ні індустріалізацій і не нюхало. Виросло за моєю спиною, вивчилося. І м’який знак у нього, сучого сина, завсігди на місці. Ще й по-

англійському джеркотить. Економіст! Голова! Грамотний, одне слово. Сказать би, що чоловіку ще треба? І чин

чином, і зарплата зарплатою, і кватиря дай боже. Нє-е-е! І те йому не так, і те можна краще було б зробити.

Довго ще скаржився Панько Федорович. Поспівчуваймо йому од щирого серця. А на те, що він про молодь говорить, не звертаймо особливої уваги. Так воно завжди було, так воно завжди й буде. Виростуть у Галасунового

сина сини — і вони будуть чимось невдоволені, і вони захочуть зробити більше і краще. І нема в тому аніякої біди. Аніякої.