Останні слова Т ау присутні зустріли схвальними вигуками і довго не могли вгамуватися.

— То ви проголосуєте проти? — запитала Па.

— Не знаю. Мені байдужки.

— А я часто вмикаюся до “Телестара”. Це, по-моєму, цікаво. Скільки там людей — білих, чорних, жовтих. Ну, різних-різних! Я хотіла б зустрітися з ними. Париж, Нью-Йорк, Москва… Гори і моря, річки, пустелі,

— Бачите, Па… Ну, зустрінуся я з тамтешніми колегами біологами… Мені буде нецікаво слухати ази. Дуже сумнівно, щоб їм цікаво було брати готовеньким усе те, що здобули ми. Подарунки не завжди приємно приймати, та ще такі. А наш історичний досвід нічим не допоможе їм. Нам завжди були притаманні внутрішні протиріччя, але ж наша цивілізація не знала поділу на ворогуючі табори.

— Але ж, докторе, хіба треба зустрічатися обов’язково з метою? Ну, аби щось взяти чи віддати? От зі мною ж ви зустрілися, а я, певно, мало чим відрізняюся від своїх потойбічних ровесниць.

— Ви дівчина, Па.

Па засмутилася, замовкла. Згодом видихнула:

— Ви сказали правду, докторе. Я вас не цікавлю як людина. Куди вже там зацікавити вас! Та якщо ви вже маєте мене лише за дівчисько і все ж віддаєте мені цілий вечір своєї уваги, то будьте до кінця логічні. Там, за завісою, теж чимало дівчат. І кращих за мене. Хоча б на такому рівні зустрітися вам з ними…

— Ну, що ви, Па, ви мене не так зрозуміли. І що ж це — збиралися мене розвеселити, а, виходить, самі сумуєте? Я з задоволенням ще потанцював би.

Та ні розмова, ні танці не клеїлися. Вимкнули програвач і телевізор. Золота доріжка тьмяно виблискувала під ногами. Вони мовчки дійшли до спіральки.

7. МАНДРІВНИКИ — В РАЙОНІ ЕЛЬДОРАДО.

НЕСПОДІВАНИЙ КОНКУРЕНТ

Ранок 29 жовтня 1966 року. Човен заготівників, бурунячи ліниві хвилі Атлантики, іде, неухильно витримуючи західний курс. Мотор висмоктує з бачка залишки солярки. Але вітрило довелося демонтувати — на аргонавтах

свіжовипрані тільники. Панько Федорович одягнув штани, пошиті Купчиком з байкової ковдри. Вставні щелепи юнги надраєні до блиску. Він то зиркає на компас, то заглядає в карту. Галасун, чисто виголений, стрункий мов кримський кипарис (планктон зробив свою справу!), тримається лівою рукою за щоглу, час від часу прикладає до очей цейсівський бінокль. Кашкет з крабом хвацько збитий на потилицю. Кацо вибрикує поперед човна.

— Тихий хід! — командує капітан.

– Єсть тихий хід! — відповідає юнга і збавляє газ.

— Зовсім малий! — скрикує капітан. Попереду суцільні рифи. Вода нуртує поміж них, піниться, шкварчить, мов олія на розжареній пательні. Кацо відстав. — Глуши! Ти чуєш команду? Глуши!

Юнга чує, але не так просто заглушити Л-6. Купчик геть збавив газ, потому позривав з свічок дроти від магнето. Мотор кахикнув востаннє і вмовк.

Невідомо було, як це човен не наразився на гострі скелясті уламки, рифи, якими так і шкірився океан. Добре, якщо гвинт уцілів, а як полетів?

— Куди ти правиш? Тобі не повилазило?!

— Товаришу капітан, я йшов точно по курсу, — запитайте у Кацо… Саме тут має бути Ельдорадо.

— Ельдорадо! Дуля з маком, а не Ельдорадо. Ось як трахне зараз об каменюки — і кісточок не позбираєш. Не балакай лишнього! Весло, весло бери мерщій! Ну!

Галасун і Купчик, орудуючи веслами, самовіддано рятували човен від, здавалося, неминучої загибелі. Незбагненний страх і передчуття біди стисли серця мореплавців. Місце було таке гибле, що обом кортіло швидше повернути назад, але кожному не хотілося першому висловити це бажання. Купчик пошукав очима Кацо і мало не зомлів. Він ще й ще протер очі, але нічого не міг второпати. Кацо ніби й не помічав гострих скелястих уламків. Ніби їх і не було. Ось пірнув собі отак у скелю, пронизав її і живісінький вискочив з іншого боку. Прошив пузом гострий риф і поплив далі… Що за нечиста сила?! Ач куди завів, перевертень імперіалістичний!

...У цей час Семирозум стояв на березі з радіотелефоном в руці. Набрав тризначний номер:

— Добродію Енц! Доповідайте. Про що вони говорять?

— Добродію Семирозум! Переважно висловлюються… розумієте, ці слова не піддаються перекладу. У нашому лексиконі нема відповідників.

— Ясно. А про Ельдорадо згадують?

— Т ак, вперемішку з нецензурними словами. І, здається, збираються повертати назад.

— Продовжуйте слухати їх. Чекайте мого виклику. — Семирозум набрав інший номер і мовив: — Комплекс маскувального поля? Алло! Алло!

— Так, слухаю вас, добродію Семирозум, — відгукнувся далекий голос.

— Яка обстановка? Доповідайте.

— В радіусі тридцяти кілометрів нема нічого, — ні суден, ні літаків.

На чолі у Семирозума виступили крапельки поту. Він глянув на бухту, де смикалося у човні двоє, на членів Комісії, які запитальними очима вп’ялися в нього, на пляж, густо всіяний ельдорадцями, як маковим зерном. Набрав у груди повітря і:

— Комплекс маскувального поля! Комплекс! Слухайте мене!

— Слухаю, добродію Семирозум.