Чому ж так? Чому тисячі віруючих людей розбивають собі лоби об храмову підлогу, на кожному кроці кричать про свою віру, – а насправді є супротивниками Божими? Чому сучасний світ, який у більшості є релігійним, перетворився на справжнісіньке пекло, в якому князює “бог віку цього” – сатана, де постійно горить геєнський вогонь злоби й ненависті? Чому в християнських країнах щодень як не війни, то катастрофи, стихійні лиха, епідемії, злидні, усілякі біди та нещастя? Звідки це? Адже сказав Господь: “Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Від Івана, 10.10). Чому ж не маємо? Бо “Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе…” (Книга пророка Осії, 4.6).

Третя заповідь Божа звучить так: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремно”. Одного разу я почув таку фразу від людини віруючої: “Я нікого не люблю, окрім Бога Самого!” “Як? – запитав я. – А ближнього свого? А братів по вірі?” (про любов до ворогів питати, зрозуміло, не було сенсу). “Нікого! Що є людина? Тлінь, злоба й нікчемність...” Знайомі слова? Знайомі думки? Та не поспішаймо обурюватися. Загляньмо спочатку у своє власне серце. Чи є там насправді любов? Чи готові твердо сказати: “Господи, люблю Тебе, і ближнього свого заради Тебе”? Чи справді ми любимо і ворогів своїх, не кажучи вже про братів? А може, просто декларуємо цю любов, устами своїми наближаючись до Господа, а серцем – будучи далеко від Нього? Адже дуже легко проголошувати: “я люблю всіх!” І дуже непросто полюбити любов’ю Христовою конкретних людей: заздрісного колегу по роботі, сусідку, яка постійно займається плітками, начальника-самодура, бездарних підлеглих, бомжа, якого завжди зустрічаєш біля входу до магазину, і від якого, м’яко кажучи, не зовсім приємно пахне, надокучливих жебраків, віруючих інших конфесій, що вірять не так як ти, взагалі людей, які мають погляди, не схожі із твоїми... Та що там казати! Чи любимо насправді найближчих своїх – членів своєї родини: дружину, батьків, тещу, свекруху? Чи не кричимо, бува, роздратовано на власних дітей?

“Погине народ Мій за те, що не має знання...” Бог є любов! І хто пізнав любов – той Бога пізнав. Як сказано у Першому соборному посланні святого апостола Івана Богослова: “Улюблені, – любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!” (1Ів. 4.7-8).

Любов... Як багато говоримо про неї. Увімкніть радіо, включіть телевізор: дев’яносто дев’ять відсотків пісень присвячені саме любові. Якби хоч десять відсотків із усього того, що сказано, написано, проспівано про любов, дав практичні сходи в наших серцях, – на землі не залишилося б місця для страждань. Але чи знаємо насправді, що є любов? Чи розуміємо значення цього слова? Чи є десь книга, в якій вміщена була б формула любові – цього ключика до щастя людини?.. Є така Книга! І назва її – Біблія, Слово Боже. Так що таке любов? Відкриймо Біблію, а точніше ту її частину, що називається Новий Заповіт, а ще точніше Послання святого апостола Павла до колосян: “Любов – то союз досконалості” (Колос. 3.14). Союз, сукупність досконалостей – от що таке любов! Які ж це досконалості? Де той перелік довершеностей, сукупність яких зливається в оце божественне: ЛЮБОВ? І чи насправді є такий перелік? Є! І склав його богонатхненний “апостол народів” Павло. Їх є чотирнадцять, цих стовпів досконалості – двічі по сім, повнота повноти Божої, що призводить до освячення двох царин людського єства: душі й тіла. Запам’ятаймо їх. І коли в нас виникне сумнів щодо того, чи почуття, яке зріє у нашому серці, або яке зародилось в серці нашого сина чи доньки, є насправді любов’ю; коли захочемо звірити наш досвід з божественною планкою любові – відкриймо Перше послання до коринфян, 13 розділ, і пориньмо усім серцем своїм, усією душею своєю, усіма силами своїми і всім своїм розумом в живу воду вчення Господнього, в гімн про любов...

“Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, ­– то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного!

Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!

Ніколи любов не перестає...” (1Кор. 13.1-13).

ПРИТЧА ПРО ТАЛАНТИ

В неділю шістнадцяту по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Матвія:

“Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а одному один, – кожному за спроможністю його. І відійшов.

А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, – і набув він п’ять інших талантів. Так само ж і той, що взяв два – і він ще два інших набув. А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю, – і сховав срібло пана свого.

По довгому ж часі вернувся пан тих рабів, та й від них зажадав обрахунку, І прийшов той, що взяв п’ять талантів – приніс іще п’ять талантів і сказав: «Пане мій, п’ять талантів передав мені ти, – ось я здобув інших п'ять талантів». Сказав же йому пан: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»

Підійшов же й той, що взяв два таланти, і сказав: «Два таланти мені передав ти, – ось іще два таланти здобув я». Сказав йому пан його: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»

Підійшов же і той, що одного таланта взяв, і сказав: «Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, – ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, – пішов і таланта твого сховав в землю. Ото маєш своє»... І відповів його пан і сказав йому: «Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю де не розсипав» То ж тобі було треба віддати гроші мої г рошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє. Візьміть же від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, – забереться від нього й те, що він має. А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, – буде плач там і скрегіт зубів!” ( Від М атвія, 25 розділ, 14 – 30 вірші ).

Хто Той Пан, Який, відійшовши, покликав Своїх рабів і передав їм добро Своє? Безумовно ж, це Господь наш Ісус Христос. Це Він відійшов, щоби приготувати нам оселі у домі Отця Свого, що на Небі. Це Він, відходячи, заповів нам берегти найдорогоцінніший дар Свій, віру, приумножуючи та вдосконалюючи її “із віри в віру” (Послання до римлян, 1.17), “від слави на славу” (Друге послання до коринфян, 3.18). “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий...” (До ефесян, 2.8-9). Це Він наказав учням Своїм: “Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель в домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я – були й ви...” (Від Івана, 14.1-3).