Чи ж надовго? І чи можлива любов на тих вершинах, що на них опинився? Хотів, щоб була там любов, бо як же інакше?

Був я добрий того вечора, хотів з усіма мати згоду. Виговський застерігає, щоб не приймав ніяких послів, поки не прибудуть комісари? Згода. Пані Раїна скаржилася на безецність. мого сина Тимка? Я прикликав його до себе, обійняв, спитав тихо: «Хочеш, пошлю тебе в Молдавію?» — «А чого я там не бачив?» — «Кажуть, у Лупула донька краси небаченої». — «А що мені її краса?» — «Захочеш — стане твоєю жоною».

Він знетямлено поглянув на мене. Хоч який був упитий, а видалося йому, ніби я п’яніший за нього.

— Гаразд, — сказав я йому. — Ще поговоримо про це.

Так минула та ніч у намаганнях моїх творити доброчинства, а тоді став я ждати королівських комісарів, себто пристав на вмовляння Виговського.

Кисіль із своїми кумпанами з Фастова поїхав на Трипілля, там перебралися через Дніпро і заночували в Воронькові.

Я надумав прийняти комісарів з гонорами. Виїхав їм назустріч за місто з Мотроною в санях, з полковниками й старшинами, під знаками, білим бунчуком гетьманським і червоною запорозькою хоругвою. Всадовив до себе в сани Киселя, і так в’їхали в місто. З двадцяти гармат вдарено на повітання, пан Адам розчулився, називав мене милим приятелем (вже вкотре!), закликав притиснути до серця всі духовні надбання народу, подбати про його віру і майбуття. Хто б уже дбав, а хто б мовчав! Та я до часу стримувався, щоб не розохотити пана сенатора, припросив його з комісарами до себе на обід, дав час облаштуватися з усіма панськими вигодами (але й не давав занадто часу, щоб не збагнули, як порозтикував їх по всьому Переяславу, та ще й обставив козаками мовби для забезпечення спокою комісарського).

На обіді, щойно я припросив Киселя до слова, він почав орацію, переказуючи мені і всьому війську ласку королівську й хвалячись, що привезли вони від Яна Казимира клейноди для гетьмана, та тут Джелалій без церемоній перебив його суворою мовою:

— Король як король, бо ми його й наставили над вами. Але ви, королев’ята, князі й сенатори, броїте много — і вже наброїли! І ти, Киселю, кость од костей наших, відщепився і пристаєш з ляхами.

Я спробував погамувати Филона, та він, махаючи перначем під самим носом у пана Киселя, кричав далі, аж довелося полковникам зацитькувати його і відпихати від зблідлого пана сенатора, якому зрадив його дух лицарський, що ним так полюбляв хвалитися повсюди.

— Привезли сі забавки, — кричав Джелалій вже з — за спин старшинських, — хочете задурити козаків, щоб знов загнуздати? Треба зброєю, а не словами справу кінчати! Майте ви свою Польщу, а Україна хай козакам буде!

— Бачиш, пане Киселю, — сказав я, — почув ти лиш одного мого полковника, а з них кожен як порох — не знаєш, коли й вибухне. То як тут починати комісію, не злагодивши бодай трохи бунтівних душ сих? Треба вам почекати, поки я прийму послів іноземних та дам їм одпуск, тоді, може, й візьмемося за своє діло.

— Але ж комісія не може чекати! — вигукнув пан Смяровський, давній мій знайомий з — під Замостя. Я подивився на нього спокійно, але тяжко. Пам’ятав його слова ненависні про Кривоноса. Може, й сюди впросився, щоб шукати свою кривду на Кривоносові? Так немає вже Максима, нічого й шукати. А той князь Четвертинський? Чи теж згадуватиме свої кривди і свого брата, вбитого в Нестерварі гарячими головами, і невістку свою, оту білу княгиню, що так припала до серця Максимові? Так немає ж Кривоноса вже тепер ні для кого, а біла та княгиня, кажуть, вже знайшла собі якогось шляхтича і втішалася в горі своєму подвійному.

Хоч на кого поглядав я з комісарів, у кожному вичитував зненависть до нас і зневагу, то чом же мав поважати їх сам?

— Не можуть чекати посли іноземці, — мовив спокійно. — Бо прибули здалеку і від володарів чужих. Ми ж свої, в своїй державі, у себе вдома, то куди маємо квапитися? Припиваю за ваше здоров’я, панове комісари, і на сім кінець нині, а що взавтра буде — побачимо.

Назавтра ждав я прибуття посла московського, піддячого Василя Михайлова, та він був і не посол, а тільки гонець, який мав придивитися до нас, пересвідчитися в нашій силі, мені ж передати, що невдовзі прибуде до мене справжній посол від самого царя з листами і настановами належними.

Зате дарунки від царя привіз Михайлов такі, що й з послами ніколи не присилаються: сорок соболів у 200 рублів і два сорока по 150 рублів, усього на п’ятсот рублів.

Я прийняв Михайлова, як брата, обдарував його щедро, зготував до царя ще один лист, у якому знов писав про бажання всього народу нашого бути в підданстві царськім і просив помочі проти шляхти. Одпуску Михайлову не дав одразу, щоб приглянувся він пильніше до всього, що діялося в Переяславі, і мав про віщо розповідати в Москві.

Сам же приймав султанського посла Осман — чауша.

Пишне то було видовисько для козацького ока. Осман — чауш стояв у дворі навпроти мого, гетьманського, тож j міг би просто перейти вулицю, а перед ґанком я вже й зустрів би його. А він вирядився, мовби в далекий похід. Сам на коні, і весь його почт так само на конях під чепраками й попонами такими дорогими, що за кожну можна; купити ціле місто. Обставився посол султанський закованими в чорне залізо зарізяками, так немов вирушав на битву, привіз із Стамбула навіть своїх барабанщиків і зурначів, і ось так у грюкоті, диких зойках, криках і в маєстатичності розкішно — похмурій рушив той похід через вулицю, і все те тривало так затяжливо — довго, що встиг подивитися увесь Переяслав на турецьке диво, і купці чужоземні, і служки панів комісарів, і ті люди посольські, що там обріталися.