— Де ж мені бути? В Чигирині!

— Тоді, як шукав тебе! — закричав я. — Влітку! Де тоді була? Коли сховалася! Коли ви з своєю матір’ю…

— Хіба ти шукав мене? — сказала вона спокійно. — Ти приїхав і поїхав.

— Що б же мав робити? Перевернути всю Україну задля тебе?

— Нащо всю Україну? Хіба я так далеко була?

— Де ж ти була? — вже не закричав, а застогнав я, так ніби від цього стало б мені легше.

— В Суботові.

— В Су… — Я поглянув на неї нестямно. — Як могла ти там бути? Хто тебе туди?.. Там же все понищено.

— Сам сказав Сабиленкові відбудувати. Він і зробив. І одвіз туди мене.

— Захарко? Шинкар нехрещений?

— Вважав, що ти найперше захочеш поглянути на свій Суботів. І вмовив мене туди поїхати. Я ждала тебе там.

Ждала в Суботові! Як я міг забути про свій Суботів? Як же не почув її ждання?

Я схилив перед нею голову.

— Прости мене, Мотронко.

— Ти образив матір.

— Винен і перед нею.

— Вона хоче тепер справити наше весілля.

— Весілля? Коли все тоне в крові? Було вже наше весілля тут — хіба забула? Жовті Води наше весілля, і Корсунь, і Пилявці, і Львів та Замостя! Мало — то й ще буде! Поїдемо до Переяслава. Там збереться вся старшина Війська Запорозького, поставлю тебе перед нею, назову гетьманшею. Чи тобі мало?

Вона мовчала.

— Запросиш мене до хати, чи як? — спитав я.

Вона відступилася від дверей, але я не пішов поперед неї, взяв Мотрону за руку, повів з собою, в світлиці зірвав з неї кунтуш соболиний, знов одставив од себе, дивився й не міг надивитися. Була в саяні з срібної в золоті трави об’ярі, обшитім мереживом німецьким з городами, до саяна босторг жаркий в золотих травах з мереживом у сріблі й золоті. Ждала свого гетьмана, ждала!

У мене задрижали ніздрі.

— Стала б ти переді мною десь отам у снігах, як я їхав, — то розтопив би всі сніги! — сказав їй пошепки.

І тут холодною тінню постала між нами пані Раїна.

Я вклонився своїй шляхетній тещі, клянучи її в душі і з нехіттю думаючи про те, як доведеться перепрошувати її за своє грубіянство тоді, в червні. На щастя, вона не дала мені промовити й слова, зміїно пограла своїми тонкими устами, тоді повідомила:

— Там гінці до пана гетьмана.

— Що за гінці невчасні? — незичливо поглянув я на пані Раїну.

Ні любові, ні дружби. Вороги до самої смерті, і вже тут нічого не вдієш.

— Гінці од панів королівських комісарів, — мстиво усміхнулася пані Раїна і вперто стояла, не йшла з світлиці, не полишала Hac наодинці з Мотронкою, ждала, щоб я повернувся до своїх гетьманських обов’язків, надто що йшлося ж про милих її серцю панів комісарів.

Я пішов до гінців, і поміст угинався під моєю тяжкою ходою, двигтіли стіни, жалібно дзенькав срібний посуд у креденсах, все здригалося наполохано, тільки пані Раїна стояла як стій і вела мене своїм зміїним поглядом, як по шнурку.

Гінці були й не від комісарів самих, а від мого писаря генерального Виговського, який вертався з Семиградщини, віз із собою посла від Ракоці, але писав не про своє посольство, а справді про комісарів королівських, бо, мовляв, по приїзді до Києва довідався, що комісарам чинять всілякі перепони в сповненні їхньої місії миротворчої, тримають на волості без провіанту й фуражу, хто відлучається від комісарського полку, приплачує життям, тож потрібне втручання гетьманове, а також слід визначити твердо місце комісії. На віддалі пан Іван забув про свою обачливість і виказував хіба ж таку настирливість. Забув, кому служив. Кисіль миліший був його серцю, ніж гетьман козацький!

— Де писаря генерального позоставили? — поспитав я старшого з гінців, чоловіка, видати, більше шляхетського, ніж нашого козацького узвичаєння.

— Пан Виговський гостить у митрополита Косова в Києві, ясновельможний мосціпане гетьмане, — мовив той, струшуючи пальцем з вуса намерзлість. — Разом виїздили вони до королівських комісарів у Новосілки, у маєтність пана сенатора Киселя, тепер ждуть веління мосціпана гетьмана ясновельможного.

Як там опинився писар мій генеральний і нащо встрявав Не в своє діло? Мав би поспішати до мене, а він, бач, цілується з Киселем та п’є монастирські меди в Києві! Я знав, що Кисіль рвався сповнити свою місію комісарську до Водохрещів, після яких я визначив військову раду, що на ній козаки могли або ж ухвалити похід на море, або потвердити союз з ордою. Я розпустив військо тільки до заговин, а по заговинах мали знов збиратися до обозу на Масловім Ставі. В якій лічбі буде те військо — Киселеві не байдуже. Але що він міг удіяти? В Києві я не став ждати комісарів, виїхав звідти, ще коли вони десь неквапом просувалися по. Волині, і призначив місцем зустрічі Богуслав. Комісари їхали тими самими шляхами, що й я з — під Замостя, та тільки бачили не те, що бачити довелося мені, бо очі панські влаштовані якось не так. У мене перед очима розстилався край, неначе сотворений або засуджений для руїн, що перетерпів спустошення всіх родів, знищення та всеспалення, наповнений людською кров’ю, загорнутий попелом, а панам комісарам виділося поспіль гультяйство й ворохобництво, і коли й запримічали вони якісь понищення, то відносили те на кару заслужену. Де я стрічався з крайнім зубожінням і недолею, там пани комісари помічали тільки донативи з — під Пилявців, я ділився черствим окрайцем з сиротами, що вмирали з голоду, а пан Кисіль у Звягелі обідав у якоїсь кушнірки, яка подала йому їжу на дорогім сріблі й сміялася з Хмеля, що так скромно живе, коли Бог дав усього много.