Сольфу не на жарт стривожив вигляд чоловіка, коли той повернувся за півгодини під дашок. Очі запали, на обличчі - тремтлива тінь тривоги.

– Любий, невже ти не можеш ні на хвилинку забути про роботу, - вона лагідно провела долонею по його шорсткій щоці. Ген пригнічено мовчав.
– Я хотіла тобі сказати... Ми одержали з ІЦ запис нової і досить цікавої симфонії з потойбічного світу. Чи нема в тебе бажання послухати? Ти останнім часом зовсім не слухаєш музики.

– А ти не можеш не думати про свою роботу хоча б тут?
– сумовито усміхнувся Ген.

– Моя робота... Що не кажи, це тільки приємність. А може, підемо на змагання? Тут же зовсім недалеко. Ти б міг виступити і сам. Торік у тебе, пригадуєш, непогано вийшло?

Він поклав руки на її плечі, довго вдивлявся в її обличчя і потому стиха мовив:

– От що, Сольфо, я мушу відлучитися. Я забув дати колегам одне дуже важливе розпорядження.

– Але ж при тобі радіотелефон. Розпорядися.

– Ні, тут є деякі морочливі подробиці. Формули і таке інше. Я мушу навідатися до лабораторії. Повернуся за три-чотири години. У всякому разі, вечеряти будемо разом. Ти вже не сердься, голубонько. Просто моя забудькуватість - і нічого іншого.

Гену лишалося до платформи якихось п’ятдесят метрів, коли від неї відійшов черговий потяг. Доведеться чекати наступного щонайменше три хвилини, чортихнувся подумки доктор. Він поліз в кишені шортів - дарма. Космопігулки лишилися в готелі. Доведеться терпляче очікувати.

На пероні маячила самотня постать юної ельдорадки з спортивною сумкою на плечі. Це біляве дівчисько, мабуть, не вживає космопігулок. Та якщо і вживає - незручно питати. Ген пройшовся по платформі з кінця в кінець. Дівчина тупцювала.на місці. Вона щось насвистувала собі тихенько під ніс, кургикала і в такт тому свистові та кургиканню ледь помітно перебирала стрункими загорілими ногами, здвигувала плечима. Коли потяг причалив до платформи, Ген опинився біля дівчини. Сіли в один вагон. У вагоні, крім них, нікого не було. Дівчина сіла за кілька крісел від доктора обличчям до нього. Вона не зводила з Гена очей. Доктор відвернувся до вікна. “Чого їй треба? Вирячилася, як на музейний експонат.... Через двадцять хвилин я буду в лабораторії. Сьогодні там, крім чергових і оператора, нікого нема. Отже... Що - отже?”

М’яка долоня лягла доктору на плече. Дівчина стояла біля його крісла.

– Даруйте, добродію. Я вас впізнала. Ви доктор Ген, чи не так?

– Так, - промимрив у відповідь і підвівся.

Вона легенько натиснула долонею на плече:

– Нічого, нічого, сидіть. З вашого дозволу, і я біля вас присяду. Я взагалі науковими симпозіумами не цікавлюся. Це друзі якось затягли до вашого клубу. Пам’ятаєте - ви з повідомленням виступали? І подумати не могла б про такі дива! Скажіть, як почуває себе ваш двійничок? Що, що? За два-три тижні встане? Що ж ви з ним будете робити?

Доктор аж ніяк не був схильний до розмови, та ще з незнайомою дівчиною, але не міг же він послати її під три чорти.

– Тут важливо з’ясувати принципову можливість відтворення з допомогою матриці точної біокопії. Ну, от, скажімо, з вами стався нещасний випадок, ви загинули. Тоді беруть вашу матрицю і формують копію. Так ми збираємося вчинити з Ізоль-Голом.

Дівчина зайшлася дзвінким сміхом.

– Ой, докторе, не смішіть... Але ж копія Ізоль-Гола знатиме, що вона копія. Чи не так?

– От саме це мене й турбує, - сухо відповів Ген.

– І про які нещасні випадки ви кажете?
– докинула співбесідниця.
– Я не пам’ятаю жодного такого випадку.

Доктор мовчав. “Що ж ти можеш пам’ятати?
– подумав він.
– Твої очі свідчать, що ти живеш у першому періоді і тобі не більше вісімнадцяти років. Твої очі не обтяжені побаченим і почутим. У них непідробна юність”.

– А ви, даруйте, в якій галузі спеціалізуєтесь?
– Доктор намагався змінити тему розмови.

– Поки що обслуговую обчислювальні машини в ІЦ, в лабораторії Енца. Ви його, певно, знаєте? А що далі робитиму, ще не знаю. Генетики кажуть, що в мене непогані пластичні дані. Можливо, буду танцювати. А ви любите танцювати?

– Щиро признатися, ні. Не захоплююся. Не пробував.

Дівчина вередливо склала рожеві вуста бантиком, від чого кінчик кирпатенького носа піднявся ще вище і, ніби в безнадії, махнула рукою.

– Ви надміру похмурі.

Гену припала до душі безпосередність дівчини, ба навіть розважила трохи.

– А от і неправда, голубонько. Є набагато похмуріші. Взяти хоча б Тау... Відмовляється регенеруватися!

– Бо він теж не любить танців, - категорично відрізала дівчина.
– Той, хто не танцює, здатен на всілякі дурниці. Ой, даруйте! Але ж ви, певно, просто не пробували. Якби ви спробували, то зрозуміли б, як багато втрачаєте.
– Вона знову поклала йому руку на плече.
– Хочете, їдьмо зі мною. Я сьогодні показуватиму в пластичній майстерні новий танець. Я придумала чудовий комплекс рухів. Їх дуже легко засвоїти.
– Вона мимоволі кілька разів повела плечима в такт тільки їй відомій мелодії і рішуче хитнула головою: - Їдьмо!