Гаразд, самій запросити його до себе, а далі? Чи треба було б робити самій усе те, що традиційно робить чоловік? Чи треба було б першою обняти й пригорнути? А може, законодавство цивілізованих країн, прийняте з урахуванням прав жінок, вже призвело до глибинних змін у стратегії еротичної поведінки, коли й перехід до найінтимнішого має забезпечити жінка?…

Ось так. Два світи, два способи життя. У твоєму житті були паскудні моменти, коли ти виявлялася погано захищеною від тих же статевих домагань. Треба було діяти самостійно, сподіваючись тільки на силу слова, рук, ніг, дверей і засувів.

Але й завелика захищеність також може бути не на добре.

Ти не віриш у долю хоча б тому, що вважаєш себе вартою суттєво кращої фортуни. Ти переконана, що сліпий випадок багато чого вирішує у вирі людських життєвих шляхів.

Випадок звів тебе з тим чоловіком. Ви зустрілися не на території котроїсь із диких країн, де він буває регулярно, а на території тої країни, громадянином якої він є, де він буває значно рідше. Ви більше не побачитесь. У нього немає твоїх координат, у тебе немає його. А втім, у теперішньому світі, з одного боку, все так заплутано, а з іншого - все ретельно структуровано. Звичайно ж, у нього є сайт в Інтернеті, де вказано й електронну пошту. У тебе нібито є шанс написати йому, що ти бережеш пам’ять про вашу вечерю і дуже шкодуєш, що не була обізнана з тим, як мала б повестися жінка на території США в такій ситуації. Але таке послання вже буде, попри модерний спосіб комунікації, атрибутом навіть не далекого минулого, а нашого уявлення про нього. А в сьогоднішньому світі треба жити тут і зараз.

Я пишу й друкую оповідання протягом майже двох десятків років, сімнадцяти, якщо бути точною. Своє перше оповідання «Драні колготи» написала 1992 р. Я вже тоді мала двох дітей, і слушні та оригінальні поради з уст моєї матері не народжувати, якщо хочеш віддатися літературі, звучали як трохи абсурдистські. У 1994 р. відбувся мій прозовий дебют на сторінках часопису «Сучасність». А якщо говорити про мою літературну діяльність у цілому, то я не лише пишу своє, а й перекладаю чуже з французької мови. Платять за це мало, платня аж ніяк не відповідає докладеним зусиллям, але цим нікого не здивуєш, бо ж нарікати на низьку платню - неодмінний рефрен мало не всіх літераторів мало не в усьому світі.

Але я полюбляю роботу перекладача. Можливо, то не більше, ніж йоготерапія, - потреба всьому надати сенс, щоб виживати у світі тотального безглуздя. Якщо перекладаєш вартісний текст, це, бува, суттєво впливає на сутність власного. Зі мною таке було, мій текст БЕЗ МУЖИКА написаний під впливом романів французької письменниці Анні Ерно, що їх я переклала. Енергетика цих романів скаламутила мене, змусила відкрутити заржавілі крани у підвалі, спустити застояні води. Якби я просто прочитала її тексти в чужому перекладі, а не перекладала б їх сама, мого БЕЗ МУЖИКА не було б.

А нещодавно я поставила останню крапку в українській версії збірки новел «Я хочу, щоб на мене хтось десь чекав» Анни Гавальди, французької авторки оповідань, чиї книги очолюють найбільш рейтингові показники, перекладені вже багатьма мовами. І це не Даніела Стіл, це таки література. Не буду зіставляти масштаби популярності та якість оповідань.

Але ніхто не може завадити мені побіжно порівняти свої оповідання зі щойно перекладеними оповіданнями Анни Гавальди.

Перше оповідання збірки - молода жінка знайомиться з молодим чоловіком, у них усе йде до того, але ось він прореагував на дзвінок мобільного телефону, і жінка враз урвала те, що розпочалося так романтично. Занадто дрібний конфлікт. Я за таке не бралася б. У другому оповіданні проблема нібито серйозніша - зрив вагітності, яка для жінки була бажаною. Також, зрештою, задрібно. Хіба що пере- повідано душевно. А ось мініатюра «Ці чоловік і жінка». Це вже справжня добра новела. Вони їдуть на вікенд до замісь- кого будинку. Він не зраджує її, бо аліменти будуть колосальними.

Він живе з нею через гроші, вона це знає. А змінити статус-кво не виходить. У мене таке було б по-українськи: двокімнатна на Борщагівці, з якої ніяк не виходить два окремих житла.

Бачити одне одного немає сил, роз’їхатися немає змоги. Тож і немилі подружні стосунки періодично трапляються - а що робити, якщо мужик весь час під боком?… Далі новелка «The Opel Touch». Теж душевно. Французька студентка хоче кохання і не хоче просто так. Надворі весна, треба жити, а жити нема з ким. Але в неї є сестра, яка її розуміє, отже, не все так хріново - в оригіналі вжито ще відвертіше слівце.

Далі?
– далі йде кілька оповідань від імені чоловіків. У моїх оповіданнях також є чоловічий досвід, чи такий, який мені видається чоловічим. Колись один вдячний читач сказав мені: «Ви, Женю, так добре перевтілюєтесь у чоловіків»…

Далі ще одне оповідання від імені чоловіка, і конфлікт там таки серйозний: водій мимоволі став причиною величезної аварії на трасі з багатьма загиблими, з багатьма пораненими. Іти зізнаватися? Тоді це різко погіршить долю його родини і не покращить долі потерпілих. Тут не відомо, як бути.

Анна Гавальда описує як чужий, так і власний досвід дружини й мами. (В Інтернеті прочитала, що вона також розлучена. Як і Анні Ерно, як і я. Чоловіки не витримують жінок-письменниць як дружин - або навпаки. Але це так, у дужках.) Якщо взяти довільну вибірку з дванадцяти моїх оповідань, то самотніх жінок там буде значно більше, ніж у дванадцяти оповіданнях Анни Гавальди, де майже всі одружені.

У її дванадцяти оповіданнях - різні грошові одиниці: то франки, то євро, що дозволяє з певною точністю визначити час дії. У мене так само і радянські карбованці, і купони, і гривні… На долю України випало значно більше соціальних випробувань, ніж Франції, хто сперечається? Але жодна людська доля не є залежною лише від майнового статусу.