— Ну що, любиш таку ласку, пес? — запитав король Джофрі.

Спотворене обличчя Хорта не виказувало геть нічого. Він подумав довгу мить, тоді мовив:

— Чому б ні? Землі чи жінки в мене немає, кидати нічого не треба. Та якби й кинув — кому яке діло?

Смалений бік його рота викривився.

— Але попереджаю, лицарських обітниць я казати не буду.

— Присяжні братчики Королегвардії завжди й незмінно були лицарями, — суворо проказав пан Борос.

— Дотепер були, а тепер ні, — проскреготів Хорт, і пан Борос покірно замовк.

Коли герольд короля виступив наперед, Санса зрозуміла, що потрібна мить ось-ось настане. Вона збентежено розгладила спідницю. Одяг мала на собі жалобний, на знак суму за вмерлим королем, але зробила все можливе, аби виглядати якнайгарніше. Сукня чорного шовку була та сама, яку їй подарувала королева, а Ар’я зіпсувала помаранчем, але Санса наказала пофарбувати її в чорне, і плями зовсім не стало видно. Прикраси вона перебирала кілька годин, поки не обрала вишукано простого срібного ланцюжка.

Герольд загув на всю палату:

— Якщо хтось у цій присутності має справу до його милості, хай каже зараз або надалі зберігає мовчання.

Санса здригнулася. «Зараз», мовила вона до себе. «Мушу зробити це зараз. Боги, дайте хоробрості.» Вона зробила крок уперед, тоді інший. Пани та лицарі мовчки відступали, аби дати їй дорогу, і вона відчувала на собі вагу їхніх поглядів. «Я маю бути сильною, як пані матінка.»

— Ваша милість, — тихим тремтливим голосом звернулася вона до престолу.

З висоти Залізного Трону Джофрі бачив усе краще, аніж будь-хто інший у палаті. Саме він і помітив її першим.

— Вийдіть наперед, люба панно, — гукнув він, посміхаючись.

Посмішка короля підбадьорила її, додала впевненості у своїй красі та силі. «Він справді кохає мене, справді.» Санса підняла голову і закрокувала до нього, не надто швидко і не надто повільно. Не треба показувати свій переляк.

— Панна Санса з дому Старк! — вигукнув герольд.

Вона зупинилася під самим престолом, біля місця, де біле корзно пана Барістана лежало купою коло його шолома та панцера.

— Ти маєш якусь справу до короля та його ради, Сансо? — запитала королева з-за столу ради.

— Маю.

Вона стала колінами на білий плащ, аби не заплямувати сукню, і подивилася на свого принца, що височів на страшному чорному троні.

— З ласки вашої милості я благаю про милосердя до мого батька, князя Едарда Старка, колишнього Правиці Короля. — Вона повторила ці слова заздалегідь мало не сто разів.

Королева зітхнула.

— Сансо, ти розчаровуєш мене. Що я казала про зрадницьку кров?

— Ваш батько скоїв жахливі й тяжкі злочини, юна панно, — підбрехнув великий маестер Пицель.

— О бідна засмучена дитина, — зітхнув Варис. — Вона ще така молода, панове, і сама не розуміє, про що просить.

Санса тим часом не зводила очей з Джофрі. «Він має послухати мене, він повинен», думала вона. Король посовався на троні.

— Хай говорить, — наказав він. — Бажаю вислухати вельможну панну.

— Дякую, ваша милість. — Санса посміхнулася сором’язливою потаємною посмішкою, призначеною тільки для нього. Він слухав. Вона знала, що послухає.

— Зрада — то згубне зілля, — урочисто оголосив Пицель. — Його слід винищувати з корінням та насінням, аби нові зрадники не плодилися при кожній дорозі.

— Ви заперечуєте злочин вашого батька? — запитав пан Баеліш.

— Ні, вельможні панове. — Такого Санса й на думці не мала. — Я розумію, що пана батька слід покарати. Я благаю лише про милосердя. Мій пан батько напевне шкодують про зроблене. Вони були другом короля Роберта і любили його, ви усі знаєте. Вони не просили про посаду Правиці, а зголосилися тільки на прохання короля. Напевне, їм збрехали. Князь Ренлі, князь Станіс… ще хтось… напевне, їм збрехали, інакше…

Король Джофрі нахилився уперед, схопившись за поручні трону. Зламані кінці мечів витикалися між його пальців.

— Він казав, що я не король. Навіщо було таке казати?

— Вони ж ногу зламали, — загарячкувала Санса. — Вона їм так боліла. Маестер Пицель давав їм макове молочко від болю, а люди кажуть, що від макового молочка у голові суцільний туман. Інакше б вони ніколи такого не сказали.

Подав свій голос Варис:

— Чиста дитяча віра… така зворушлива невинність… і все ж недарма кажуть, що інколи вустами маляти глаголить мудрість.