Сему вперше довелось бачити битву між людьми, і видовище не припало йому до душі. Він радів, що не побачив обличчя убитого. Як його звали, де він мешкав, чи був злим від природи, чи чиїсь брехливі обіцянки виманили його в далекий похід? Якби дали йому вибирати, чи не залишився б він вдома, серед своїх? Думки ці промайнули в голові Сема і згасли. У ту саму хвилину, коли Маблунг наблизився до убитого, вигуки вибухнули з новою силою, і усіх приголомшило трубне ревіння; земля затремтіла і загула, немов по ній розмірено били тупими таранами.

— Бережись! — крикнув Дамрод. — Оліфанти! Гей, якщо Валари це бачать, чому ж мовчать? Оліфанти!

З великим подивом, жахом і захватом стежив Сем за величезною твариною, що з'явилася, ламаючи дерева, і незграбним клусом потрюхала по схилу — з будинок розміром, ціла жива гора. Звичайно, страх має великі очі, але Сем не набагато перебільшив: цей харадримський оліфант був і справді велетень; іншого такого він не побачив би у всім Середзем'ї. Оліфант йшов прямо на гобітів, але в останню мить відхилився і проскочив майже поряд. Ножища товщиною з дерево, вуха як вітрила, довгий трубчастий ніс-хобот задертий вгору, а в маленьких очицях палав шалений вогонь. Вигнуті ікла, окуті золотом, були поплямовані кров'ю. Оксамитний, шитий золотом чепрак звисав, подертий, з опуклих боків, а на спині гойдалися, розвалюючись з кожним кроком, залишки дерев'яної халабудки і ледве трималася жалюгідна, мов лялька з і ганчір'я, фігурка погонича.

Скажений велетень мчав, не розбираючи дорога; стріли не пробивали його товсту шкіру. Люди порскали врозсип, [244] і все ж таки багато хто потрапив йому під ноги і загинув, утоптаний у сиру землю. Незабаром оліфант зник у лісі, тільки трубне ревіння і тупіт ще довго лунали вдалині. Сем не зміг довідатися, як він скінчив: чи жив у лісах до старості, чи впав у глибоку ущелину, чи загинув з голоду, а може, сліпий шал штовхнув його до вод Великої Ріки… Сем голосно зітхнув:

— Оліфант! Виходить, я бачив оліфанта на власні очі! Оце так-так… Але ж вдома не повірять!.. Так чи інакше, розвага скінчилася, посплю ще.

— Спи, поки час є, - обізвався Маблунг. — Якщо Фарамир уцілів, він незабаром з'явиться, і треба буде забиратися звідси: щойно Ворог довідається про нашу вилазку, він спорядить погоню.

— Ви собі йдіть, а мене не чіпайте, — мовив Сем. — Я спатиму, цілу ніч бив ноги, то не жарти!

Маблунг розреготався:

— Ти що ж думаєш, шановний Семе, наш капітан тебе тут одного залишить? Спи, потім розберемося!

Здавалося Сем не проспав і хвилини, коли його розбуркали, а день вже кінчався. Фарамир повернувся з усіма, хто уцілів після сутички. Чоловік двісті-триста зібралися на галявині поблизу. Вони сіли широким півколом, посередині присів на камені Фарамир, а перед ним, як бранець, приведений на допит, стояв Фродо.

Сем виліз із своєї папоротевої засідки; ніхто не звернув на нього уваги, і він присів під кущем, щоб усе бачити і чути, а при першому ж натяку на небезпеку кинутися на допомогу Фродо. Фарамир зняв маску, і Сему відкрилося владне і неусміхнене обличчя; сірі розумні очі виказували явну недовіру.

Фродо не зміг переконати капітана, і числені подробиці лише будили його підозри. Він допитувався, що робив Фродо у Рівенделлі, навіщо розлучився з Боромиром і куди тепер прямує. Особливо наполегливо розпитував він про прокляття Ісіддура, бо відчув, що саме на цю тему Фродо воліє мовчати. [245]

— Якщо ми вірно зрозуміли пророцтво, — наполяга Фарамир, — з появою напівросликів прокляття Ісилдур знову буде загрожувати нам. Якщо ж ви — ті самі на піврослики, то повинні були бачити цю річ — не знак яку — під час наради в Елронда. Виходить, Боромир З бачив. Чи це так?

Фродо промовчав.

— Отже, це так, — вів далі Фарамир. — Я хотів би дові датися ще про дещо… Усе, що стосується Боромира, даі мене дуже важливо. У літописах пишуть: Ісілдура вбилі стріла орка. Але таких стріл тисячі, вигляд однієї з них ні вразив би Боромира як знамення Долі. Ця річ ще при тобі. Ти казав, вона захована. Може, ти ховаєш її самовільно.

— Вона не належить мені, - відповів Фродо. — І ні повинна належати нікому зі смертних, великих або малих. Мабуть, якесь право на неї має Арагорн, син Арахорна, що вів наш загін, як я вже казав.

— Чому він, а не Боромир — родовитий лицар країни заснованої синами Елендила?

— Тому що Арагорн прямий нащадок Ісілдура, син. Еленділа. Йому належить і меч — спадщина Еленділа.

Вигуки подиву пробігли по рядах гондорців. Залунали заклики:

— Меч Еленділа! Меч Еленділа повертається до Мінас-Тіріта!

Обличчя Фарамира залишалося незворушним.

— Може, це і правда. Проте Арагорну доведеться, якщо він з'явиться, навести вагомі докази своїх прав. Я покинув місто шість днів тому; ні Арагорн, ні інші твої супутники там поки що не з'являлися.