— Та грець із ним, — сказав Сем. — Пішов, мабуть, сире м'ясо добувати. Ми і без нього впораємося!

— А потім ти поспиш, — додав Фродо.

— Тільки цур ви тоді не засніть! Я до Смеагорла довіри не маю. Сидить у ньому Падлюка і знову, схоже, ворушитися починає. їй-бо, він при першій-ліпшій нагоді мене ж першого і задушить… Ми з ним не пара, Смеагорл не любить Сема, дорогесенький мій, зовсім не любить…

Вони доїли все до крихти, і Сем подався до струмка мити посуд. Впоравшись з роботою, він розігнув спину й поглянув у бік лаврового гаю. На тлі темної зелені вилося тоненьке пасмо блакитного диму, дуже помітне здаля: диміла забута польова кухня.

— Оце так штука! Відкіля стільки диму? — зойкнув Сем і помчав до місця події. На бігу йому здалося, ніби хтось свиснув. Може, це птахи? Свист долинав від озерця. Потім знову свиснули, вже з іншого боку. Сем побіг щодуху. Виявилося, що від тліючої гілки зайнялася суха листяна підстилка, а від неї — свіжа трава. Сем похапцем затоптав багаття, розкидав попіл, прикрив вигоріле місце сирим дерном. Потім поспішив до Фродо.

— Чули, начебто свистіли зараз? — запитав він. — Може, то птахи лісові, або хтось їх наслідував. Розумієте, я там надимив трохи. Якщо помітять, ніколи собі не пробачу! Хоча в мене і можливості такої не буде…

— Тихо! — шепнув Фродо. — Здається, я чую розмову.

Гобіти зав'язали, закинули за спину свої торби на випадок втечі, заповзли поглибше під буйнолистату папороть і залягли. Сумнівів не залишалося: людські голоси, приглушені, але виразні, чулися дедалі ближче.

— Тут! — сказав хтось. — Звідси йшов дим. Тут ми їх і впіймаємо, мов кролика в сильце. З'ясуємо, хто такі.

– І порозпитуємо, — додав інший голос.

Четверо чоловіків з чотирьох боків увійшли в зарості. Ані бігти, ані ховатися вже не можна було. Сем і Фродо підскочили, спина до спини, і вихопили мечі. Те, що вони побачили, їх дуже здивувало, однак люди здивувалися куди більше. То були високі молодці, усі з мечами в піхвах, [239] двоє мали важкі списи, а у двох інших були луки на повний їхній зріст; у сагайдаках постукували довгі стріли з ясно-зеленим оперенням. Тканина одягу — зелена і бура, різних відтінків — напевно, дозволяла крастися лісом непоміченими. Навіть руки були прикриті зеленими рукавичками, а голови — каптурами та масками; тільки світлі серйозні очі дивилися з прорізів. Фродо мимоволі згадав Боромира.

— Знайшли, але не тих! — здивовано сказав один. — Але кого, власне?

— Вони не орки, — сказав інший, відпускаючи рукоять меча, за яку був схопився, коли блиснуло Жало.

— Ельфи? — з сумнівом припустив третій.

— Які там ельфи, — заперечив четвертий, мабуть, ватажок. — Ельфи давно покинули Ітіліен. До того ж, ельфи, як розповідають, напрочуд гарні собою.

— Отже, ми особливою красою не відзначаємось, так я зрозумів? — образився Сем. — Дякую за комплімент. Коли обговорите нашу зовнішність, будьте ласкаві повідомити, хто ви такі і чому порушуєте відпочинок втомлених мандрівників?

Той, що здавався ватажком, сумно посміхнувся:

— Я — Фарамир, капітан прикордонної сторожі Гондору. Тут нині не подорожують заради задоволення, а бувають лише слуги Білого або Чорного Замків.

— Ми нікому не служимо, — відрізав Фродо. — Ми дійсно прості мандрівники, хоча Фарамир, здається, не вірить цьому?

— Тоді назвіться і відповідайте, що вам тут потрібно, — сказав Фарамир. — У нас є свої справи, розпатякувати нам ніколи. І, до речі, куди подівся третій?

— Третій?

— Так, той, що ховався над струмком, тільки ніс стирчав. Здаля видно — недобра тварюка! Чи то нова порода орків, чи їхній прислужник? Він вислизнув від нас, як лис.

— Я не знаю, куди він дівся, — відповів Фродо. — Це наш випадковий попутник, я за ним не стежу і не відповідаю за нього. Якщо вам пощастить його зловити, не кривдьте його — це нещасне, жалюгідне створіння. А що стосується нас, то ми — гобіти з Гобітона в Гобітанії. Наша батьківщина лежить далеко звідси на північний захід. Мене [240] звуть Фродо, син Дрого, а це — Семіум, син Хемфаста, достойний гобіт, у мене на службі. Ми йдемо з Рівенделлу, інакше знаного як Імладрис…

Щойно Фродо вимовив цю назву, Фарамир здригнувся і помітно занепокоївся.

— З нами було семеро товаришів, — продовжував Фродо, — одного ми втратили в Морії, з іншими розлучилися на Причальному Лузі біля водоспадів Раурос; серед них було ще двоє гобітів, гном, ельф і двоє людей, Арагорн і Боромир з Мінас-Тіріта…

— Боромир? — разом вигукнули всі четверо.

— Боромир, син Денетора? — перепитав капітан. — Якщо ви не брешете, це важлива новина! Можливо, вам невідомо, що Боромир, син Денетора, був нашим проводирем, головою Сторожі Білої вежі! Ми оплакуємо його зникнення… Яким же чином ви познайомилися? Говори, тільки швидше, сонце вже високо.

— Чи пам'ятаєте ви загадкове пророкування, через яке Боромир подався в Рівенделл?

— Звичайно, пам'ятаємо, — здивовано відповів Фарамир. — Якщо ви його знаєте, вам, мабуть, можна вірити!

— Зараз зламаний меч носить згаданий мною Арагорн, — закінчив Фродо. — А напіврослики — це ми.

— Бачу, — задумливо відповів Фарамир. — Принаймні, вам ця назва пасує. А що розуміти під «Прокляттям Ісілдура»?