Чорний “жигуль” вискочив на Ягорлицьке шосе. Під бетонною стелою з написом “Колгосп Шлях Ілліча” біліла незграбна постать - хтось сидів, притулившись спиною до дороговказу. Парторг пригальмував, намагаючись у світлі фар роздивитись, що воно таке.

Людина сиділа просто на землі, виставивши довгі худі ноги. Це був чорнявий худий парубок, вдягнутий у неймовірне дрантя. На шиї зблиснуло знайоме кружальце медальйона. Так, це був Тимко Стороженко, сільський дурень. Він теж утік із села, і тепер сидів, чи то чекаючи на щось, чи відпочиваючи. Дурень не зреагував на яскраве світло фар, здавалося, він спав, і тільки повіки ледь здригалися, свідчачи про те, що Тимко насправді поринув у якусь свою дурну фантазію.

Товариш Любченков не мав часу ані бажання розмовляти з божевільними, тому просто натиснув на газ, і чорний “жигуль”, наче примара, розчинився у нічній темряві.

Була глибока ніч. Петро мовчки сидів біля холодного тіла своєї нареченої. Свічка горіла рівним спокійним вогником, освітлюючи земляне склепіння старого льоху. Дівчина лежала, випроставшись на підстелених рушниках, а головою - на подушці з живих квітів. Велика ікона Божої Матері поблискувала золотими ризами під складеними на грудях руками.

Прийшовши до тями там, у кімнаті, Петро раптом відчув, що йому все байдуже - люди, колгосп, весь світ. Цього вже не існувало, і плювати, як там буде далі, бо виявилось, що він по-справжньому кохав Одарку. Побачивши її, простерту біля люстра, він зрозумів, що втратив цієї ночі, і тепер знав тільки одне - він не може покинути дівчину отак у хаті, що б там не трапилося далі. Що б не трапилося - а що має трапитись, він розумів.

За місце останнього спочинку він обрав старенький льох у кутку подвір’я. Обережно переступаючи біля хвіртки через тіло Одарчиної матері, а своєї майбутньої тещі, він прибрав старий мотлох і закрутки. Він діяв, наче автомат. Одарка любила квіти - і Петро нарвав цілий оберемок тут-таки під вікнами. А знімаючи зі стін рушники, захопив заодно і стару ікону, сам не знаючи навіщо. І от тепер, коли все було готове, можна було спочити. Петро сидів і дивився на свічку, тримаючи Одарку за руку та чекаючи своєї долі. Він не злякався і не здригнувся, коли відчув, що не може більше рухатись, коли моторошний спазм крицевими обіймами вхопив його за шию. Жах з’явився в його серці тільки тоді, коли він побачив те, що наближалося до нього з темного кутка.

Тьмяні очі дивилися з крижаною люттю. Огидно ворушилися слизькі мацаки, хижо роззявлялись численні ікласті пащі.

Але жах панував у серці тільки мить - у наступну секунду тракторист колгоспу “Шлях Ілліча” мертвим упав біля тіла своєї коханої, все ще міцно стискаючи її руку.

Згори почувся гуркіт каміння - це завалився кам’яний вхід, що вже давно тримався на чесному слові. Щербата цегла запечатала могилу, і свічка невдовзі загасла.

Сонце вже високо стояло над степом, щедро розкидаючи свої промені на села, лани та лісосмуги, коли з райцентру виринули й побігли Ягорлицьким шосе дві машини. Попереду шурхотіла колесами жовта з синьою смугою міліцейська “Волга”, а за нею дрібно трусилася на камінчиках “покращеного дорожнього покриття” білява “швидка допомога”. Доїхавши до бетонного дороговказу, обидві завернули на жовтий путівець, що вів до Тимошівки.

У міліцейській машині сиділо четверо - молодий водій-міліціянт, здоровезний сержант з кобурою на боці, парторг колгоспу “Шлях Ілліча” Антон Якович Любченков та кремезний чоловік у цивільному.

–  Далєко ета ваша Тімашовка?
– спитав останній, обернувшись до Любченкова.

–  Да нєт, скоро уже прієдєм.

Антон Якович був блідий, наче мрець. Після безсонної ночі під очима темніли кола, руки дрібно трусилися, а перелякані очі скоса позирали то на важке підборіддя та кам’яне обличчя супутника у цивільному, то на грубезну кобуру сержанта. Кожен метр, що наближав машини до села, відбивався всередині Любченкова справжніми тортурами. Спочатку він пробував заплющити очі, але зразу відкривав їх, бо в уяві поставало страшне, мертве обличчя голови колгоспу. Шосте почуття вже не наказувало - воно просто волало, але нічого вдіяти було неможливо.

На обрії з’явилась лісосмуга, далі - темна цятка бульдозера, що застиг біля розритої могили. Так, саме там і знайшли голову, це лікар сказав. У парторга похололи всі нутрощі, але “Волга” невблаганно долала свій шлях до страшного місця.

–  Диви, людина!
– раптом вигукнув водій.

Всі припали до вікна. І дійсно, степом від села туди, до розритої могили, йшов чоловік. Обличчя його з такої відстані розібрати було неможливо, але лахміття, що розвивалося, наче плащ, не давало помилитися.

–  Тимко!
– вигукнув Антон Якович.

Тимко віддалявся, як завжди прямуючи до одному йому відомої мети.

–  Доженемо?
– Спитав водій.
– Якщо степом, потрошку.

–  Нє нада, - відрізав цивільний, а потім обернувся, - Ваш чєлавєк?

–  Ага, - підтвердив парторг, і йому стало ще моторошніше.

–  Нє дрєйфь, дарагой, відіш, всьо не так плохо. Паєхалі дальше.

Білою примарою на обрії з’явилася Тимошівка.

Мимоволі чоловіки в машині знову напружилися. Антон Якович вчепився білими руками у сидіння, водій уважніше почав перемикати передачі, а здоровань-сержант нишком розстібнув кобуру. Навіть на кам’яному обличчі цивільного промайнула тінь тривоги.

Село невблаганно наближалося.

Ось промайнула тополя, що росла край дороги.

Ось - Титаренчишина хата.

Гуркіт двигунів розрізав тихе повітря, але село не озивалося у відповідь жодним звуком. Не чутно було ані людських голосів, ані гавкоту собак. Жодної постаті не з’являлося на подвір’ях. Село зустрічало гостей цілковитою мовчанкою.

Машини одна за одною пригальмували, в’їжджаючи в село.

–  Вони що, повмирали?
– стиха промовив сержант.

–  Куди їхати?
– поцікавився водій, озираючись на цивільного.
– Єдєм в бальницу. Антон Яковлєвіч, паказуйтє дарогу.