Бригадири вже розбіглися, а репродуктор на стовпі замовк, тому на площі стояла елегійна тиша. Тільки з тилу, в кутку під сільрадівськими ялинками курили хлопці-механізатори на чолі з червонопиким Пилипом. Вилицюватий худорлявий дядько Костя травив щось цікаве, весело позираючи своїми хитрими очима.

–  А йому що, він теж п’яний, взяв молоток, та як в’їбе!..

Петро дістав цигарки та неквапом підійшов до компанії.

–  Здоровенькі були.

–  Драстуй, Пєтя, дорогой, как я рад, шо ти живой!
– потиснув його мозолясту руку дядько Костя.
– За що тебе драло начальство?

–  Та, - махнув Петро у бік контори, - голова наказав розпиздячити той курган, що за посадкою. Заморишся пиль глотать.
– Ї-ібать його в сраку!
– присвиснув червонопикий Пилип.

–  А ти б сказав голові: на хую гойдався грек!
– запропонував Міраб Гордкіпанідзе на прізвисько Кацо і, задоволений своїм жартом, гучно засміявся.

–  Ні, хлопці, - хитро посміхнувся дядько Костя, - я, наприклад, іду помагати Петрові. Стара могила, там золотішко, кажуть, водиться.

–  А це не та, де Тимко Дурний лазив?
– уточнив чорнявий Ванько Мунтян.

–  Та сама, - дядько Костя замислився.
– Слухай, мабуть, він усі гроші і повитягав тоді… Ні, я з тобою не піду, шукай дурніших за Дурного, - він щиро зареготав, і всі вибухнули слідом. Єдиним, хто не підтримав загальних веселощів, був дід Василь, що досі мовчазно сидів на парканчику.

–  Дарма ви смієтесь, - зауважив він негучно.
– Мабуть, забулися, що сталося з Тимковими друзями?

Сміх миттєво урвався.

–  Згадали, курви?
– розлютився чомусь дід.
– Ти, Петре, молодий тоді був, а хлопці оно пам’ятають. Де тепер Цимбалюк, де Грицько Луценко, де старший Басманчук? Теж золота хотіли. Наїлися.
– Він плюнув на запорошену землю.
– Не чіпав би ти тієї могили. Мать її йоб.

Запала мовчанка.

Про цю історію в селі згадувать не любили, надто сумною та незрозумілою вона була і надто багатьох зачепила, бо самі знаєте - в селі всі одне одному родичі або куми. І тут над головами загарчав, зачхав, закахикав гучномовець. Це одразу розрядило напругу. Ванько Мунтян нервово засміявся, а гучномовець ще двічі кахикнув і очманіло заволав:

В’йотца над намі

Вєтєр, как флак, вєтєр, как флак.

Ми пі-шем кань-ка-мі

Пє-є-єсні атак…

–  О, прочистив їбало, - зрадів дядько Костя.

Всі знову розреготалися.

–  Ну добре, - Петро кинув недопалок і ретельно затоптав його чоботом.
– Час уже йти, бо з цим курганом ще пиздячить і пиздячить.

Він зітхнув і рушив до гаражів. Услід лунали жарти.

–  Дивися там не перетрудися, бо на Одарку сил не хвате!

–  Ги-ги-ги, знайди їй золотого хуя!

На небі не було помітно жодної хмаринки - мабуть, добряча буде спека сьогодні. Петро прямував вулицею, загрібаючи ногами рудий пил. Думка про скарби, що, можливо, лежать у могилі, чомусь засіла в голові і не давала спокою. А раптом і справді? Буває ж таке. От, наприклад, в Ягорлицьку того року екскаваторник викопав цілий горщик із золотими монетами. До речі, зауважте, свій брат-тракторист. Так віддав всю знахідку до міліції. Йолоп, що сказати - все одно там все поділили менти, а державі віддали рештки - на тобі, небоже, що мені негоже. В газеті потім писали, що мовляв, хоча скарб і невеликий, зате історична цінність… Аякже, невеликий!.. От Петро, наприклад, ніколи б таку дурість не вчинив. І якби знайшов у цій могилі скарби, то вже тишком-нишком, і ніяких держав. Бо на всю державу ділити - добре якщо по копійці вийде, а якщо молодому хлопцю, що от-от має одружитися, найкращому механізаторові колгоспу “Шлях Ілліча”, гвардійцю…

Петро розреготався. Це ж треба, як його понесло. Ні, якщо справді щось знайдеться, треба сховати - не в міліцію ж здавать. Він навіть заплющив очі, уявляючи ці знайдені скарби: золоті намиста, каблучки, прикрашені величезними рубінами або брильянтами. Хоч би одну таку знайти, і весілля можна забабахать на весь район! І тут раптом у голову холодною гадюкою вповзла думка. Вона з’явилася спочатку у вигляді всього двох слів “Тимко Дурний”, а потім стала більшою, прихопила крижаною рукою серце, і моторошно стало механізаторові.

Тимко Дурний. Петро тоді вчився у сьомому класі, але, звичайно, знав Тимка, той тоді ще не вважався Дурним, а носив славне прізвище Стороженко і був улюбленцем сільських дівчат та молодиць, завжди веселим, відчайдушним хлопцем. Оця відчайдушність і призвела до біди - дідько його потяг до могили скарбів шукать. А вірніш, не дідько, а дядько його рідний, Микола Басманчук, як потім розповідали, він усю кашу і заварив. Десь почув про ці скарби - мовляв, царів там колись ховали, - підбив свого кума, кумового брата ну і, звичайно, небожа потяг, Тимка. Інший би відмовився, знаючи, що в Басманчука завжди коники в голові стрибають, а Тимко - ні, бо ж сказано - відчайдух. Їх тоді так усіх чотирьох рядочком і знайшли біля ями, з лопатами, ліхтарями і мішком для скарбів. Тимка ще відкачали, а ті троє вже холодні були. Відтоді Тимко Стороженко і став Дурним, бо розказати нічого не міг, тільки кричав, мов несамовитий. А потім заспокоївся і замовк - тільки сидить ото біля старої криниці, каракулі на землі малює, як спитаєш щось - верзе нісенітниці та плаче. Шкода хлопця. А раптом і правду кажуть люди, що там скарб заклятий? Бо тоді і міліція розбиралась, і з району приїздили - нічого не надумали, поховали хлопців, якби от нещасного випадку, а яму ту засипали.

Такі міркування зіпсували настрій, і Петро знову розлютився на голову - приспічило ж оце саме сьогодні, і щоб саме йому, наче інших мало.

–  Петре, Петре-е-е… - почулося раптом від паркану.

Там, під вишнею у своїх звичних драних штанах, підперезаних шматком мотузки, стояв Тимко Дурний і по-собачому сумно дивися на Петра. “Тьху ти. Про вовка промовка, а вовк і в хату”, - промайнуло в голові у кращого механізатора колгоспу “Шлях Ілліча”.

–  Здоров, Тимку, - Петро завжди чемно вітався з Дурним.