Розумів дід щось, ні - невідомо, але слухав уважно, не переривав, щоправда, й не розпитував.
– … Отут, на цьому самому місці, чотири тисячі років тому стояло їхнє селище. Уявляєте, діду, чотири тисячі років! Вони жили тут, народжували дітей, ліпили оці горщики, мали навіть зачатки писемності. А отам, у центрі, - він указав рукою, - був храм, в якому вони молилися своїй богині, Великій Богині-Матері… “Бомм-боммм-бомммм”, - наче у відповідь на це обізвалась рейка від кухні. Рейка правила в експедиції за дзвона і скликала всіх у випадку важливих подій. Зараз такою подією був обід, який приготувала куховарка, апетитна Настуся, мрія всіх практикантів.

–  Діду, пообідаєте з нами?
– запросив гречний Олексій Михайлович.

–  Добрі вісті, коли кличуть їсти, - відгукнувся старий. Він явно був задоволений увагою до своєї персони, тому афоризми сипались без упину.

Археологи вже зібралися біля велетенського кухонного столу і нетерпляче перемовлялися, коли Олексій Михайлович привів свого гостя.

–  Прошу, - він запропонував дідові місце поруч із собою.

Той чемно подякував, сів і раптом рухом завзятого фокусника видобув з-за пазухи невеличку жовту диню.

–  От, не погребуйте. З нашого баштану шановному пану.

Спітнілі хлопці, що заморилися вже від нескінченних концентратів та компотів, сприйняли гостинця з ентузіазмом, і розмова пожвавішала.

–  А ви десь близько живете?
– спитав здоровань Льошка на прізвисько Шкапа, з апетитом сьорбаючи із залізної миски.

Дід ламав хліб маленькими шматочками та відправляв їх до рота, обережно заїдаючи юшкою, потім витирав вуса наступним шматком і знову відправляв його до рота.

–  Недалечко. Отам, на півночі, байрак, за ним лісосмуга, а там уже і моя хата притулилась.

–  Хуторянин?
– уточнив Олексій Михайлович, який уже добре вивчив місцеву географію.

–  Авжеж, - дід встигав відповідати, не кидаючи юшки.
– І не лячно вам самому серед степу?
– не вгавав Шкапа.

–  А чого лякатись? У мене велика сім’я, - посміхнувся старий.
– Дерева-братчики, Травиця-сестриця, Степ-батечко, Матуся - сира земля. У криниці живе Водиця-Цариця, матусина сестриця, а мені, виходить, тітка. У небі - пташки, ясного Сонечка діточки. Чого мені лякатись? Вони і захистять, і доглянуть, і поховають, як помру.

Певно, від самоти дід трохи з’їхав з глузду, але це не драту-вало - навпаки, навіть розважало.

–  Ану, красунечко, насип мені каші.

Апетитна Настуся з посмішкою відважила в порожню вже тарілку гостя гречаної каші з тушонкою. Археологи з задо-воленням спостерігали за тим, як спритно старий порається з їжею, не кидаючи своїх афоризмів.

Раптом уважний Шкапа помітив щось цікаве і відклав ложку.

–  Діду, а що це у вас на грудях? Можна подивитись?

У викоті сорочки виднівся ланцюг з величеньким білим медальйоном.

–  А чого б не подивитись, - дід витер вуса і видобув з-за пазухи свою прикрасу. Брунатну долоню закривало срібне кружальце з класично правильним жіночим обличчям. Замість волосся навкруги нього звивалися і роззявляли пащі кубла товстих змій.

Олексій Михайлович простягнув руку.

–  Дивитися - дивись, а руками - зась, - раптом відрізав старий, стискаючи долоню.

–  Де ви взяли таке?
– здивувався Шкапа.

–  Де взяв - нема.

Олексій Михайлович намагався пригадати, коли міг бачити подібне зображення. Це не було схожим на античність ані за матеріалом, ані за фактурою. Скоріш це нагадувало візерунки на глечиках, але сюжет…

–  Ви, дітки, добру справу робите, - дід заховав свою цяцьку за комір і несподівано полагіднішав.
– Мені на-чальник ваш багато розказав. Це правильно, треба знати, якого ми роду. Але будьте обережні. Особливо з могилами. Не потри-вожте Прадавніх, - він значуще підняв пальця.
– Краще взагалі не чіпайте, не спитавшись.

Хлопці запосміхалися зі звичайним юнацьким нігілізмом. Ввічливий начальник спробував перевести увагу на себе, щоби гість не образився.

–  Діду, а розкажіть нам про могили.

Старий, на щастя, не помітив іронії молоді.
– Їх багато у нас, могил. Я всі знаю, як у реєстрі. От біля Пилипівки, наприклад, так то не справжня, її чумаки насипали, щоби шлях вказувала. Звичай такий був, як іде валка, то кожен шапку землі кида, от і накидали.

Археологи зацікавлено принишкли. Олексій Михайлович понишпорив по кишенях вигорілих шортів у пошуках ручки, не знайшов, але професійна пам’ять ввімкнулася, наче комп’ютер.

Дід відклав ложку, витер вуса, потім знову рухом фокусника видобув величезного ножа з роговим руків’ям і заходився різати диню, наділяючи кожного з присутніх соковитою скибкою. При цьому він не припиняв розповіді, і тільки очима показував, кому брати наступного шматка.