Коли Космонавт нарешті повернувся з хірургії втомлений, але задоволений, я ще не до кінця відреготався, тому спитав:

–  Ну як там твоя сукуба?

–  Хто?

–  Мавка твоя.

–  Сам ти мавпа, - обурився Космонавт.
– Придурок!

–  Та жартую. Не ображайся.
– Іди ти на фіг!

Я був у доброму гуморі аж до вечора, коли двері палати раптом відчинилися і всередину заїхала каталка. Її підштовхувала Оленка, як завжди біла й акуратненька, з чорним хвостиком під шапочкою.

–  Олексію!
– радісним голосом оголосила вона.
– На операцію. Роздягайся.

Я витріщився, нічого не розуміючи, а дівчина змовницьки підморгнула і з наголосом повторила:

–  Роздягайся!

Після підморгування я зрозумів, що все не так просто, тому теж підморгнув у відповідь і заходився розстібати гудзики.

–  Відріжте йому язика, - порадив Космонавт, - щоб не балакав усе підряд.

–  Відріжемо все що треба, - запевнила Оленка.

За мить я вже лежав на каталці горілиць голий, наче немовля. Дівчина дбайливо прикрила мене простирадлом та під уважними поглядами сусідів по палаті вивезла у коридор. Ніхто з них навіть не побажав мені “ні пуха”, ото вже публіка!

–  Куди ми їдемо?
– спитав я, спостерігаючи, як рухається наді мною стеля.

–  Мовчи, - лаконічно відповіла Оленка.

Це дивне відчуття, коли ти їдеш каталкою, вкритий лише тонкою тканиною і цілковито залежний від слабких жіночих рук, коли під їхнім тиском ти раптом повертаєш, прискорюєш чи навпаки сповільнюєш хід. Нема з чим порівняти - хіба з тим, що відчуває дитина у колисці.

Ми й справді їхали коридором у бік операційних, і це мене почало турбувати. Що вона надумала? А каталка проминула герметичні двері та зупинилася біля синього двічі знайомого мені столу. Простирадло злетіло угору, лишивши мене сам на сам зі стерильним повітрям.

–  Перебирайся, - владно махнула Оленка у бік столу.

Я все-таки спитав, перелазячи з каталки:

–  Що це буде?
– ну дійсно, треба ж знати плани на майбутнє.

Але дівчина тільки приклала пальця до моїх вуст.

Стіл був прохолодний, я з задоволенням випростався на ньому. А Оленка, наче перед справжньою операцією, заходилася пристібати мої ноги, а тоді й руки тугими пасками до спеціальних поручів.

–  Ти чого?
– тільки почав питати я, але вже був міцно прив’язаний.

Перевіривши, наскільки надійно тримають пута, дівчина задоволено гмикнула, а тоді, не говорячи ані слова, пішла геть, і даремно я намагався гукати навздогін. У наступну хвилину я лишився сам, ретельно прив’язаний та неспроможний боротися за свої права.

Більш ідіотської ситуації годі собі й уявити. Я лежав у порожній операційній, голий, безпорадний і не міг навіть покликати на поміч, тому що самі розумієте. Першу хвилину я сподівався, що дівчина от-от повернеться, другу - почав підозрювати щось не те, третю - вже й справді думав про операцію, четверту… а втім, скільки їх минуло, тих хвилин? Я швидко втратив відчуття часу, а вона все не з’являлася. Якщо це був жарт, то досить сумнівний. Кричати, гукати? Кого? Я почав смикати руками й ногами, але тільки переконався у міцності медичного обладнання. Де ж вона ділася, справді?

За такими переживаннями я, зрозуміло, пропустив момент, коли Оленка наблизилася до столу з іншого боку і поклала мені руку на живіт. Від несподіваного доторку я смикнувся, мало не вивихнувши зап’ястя. Дівчина стояла наді мною посміхаючись. На ній теж не було вдягнуто нічого, і своїм голеним животом вона притискалася до моєї правиці, даючи змогу пестити себе. Я миттєво відчув приплив ентузіазму. Треба віддати належне - вона вміла обставляти побачення так, що навіть у моєму хворому та перевантаженому організмі виникало непереборне бажання.

–  Ти мене чекав?
– спитала дівчина, нахиляючись та лоскочучи мене своїми персами.

Я тільки кивнув, намагаючись вхопити їх губами.

Рука її простяглася кудись вбік, і тут з гучним клацанням угорі ввімкнулися круглі лампи. Я примружився від нестерпно яскравого світла.

–  Почнемо, - запропонувала вона і зараз же взялася за мене з усією силою та пристрастю медсестри травматології.

За кілька хвилин я відчув, що всі попередні побачення були не більш як репетицією перед прем’єрою і що сил моїх стане ненадовго. Але її це не стримувало, вона володіла якимось таємним засобом збудження, так що навіть не маючи вже сил поворухнути бодай пальцем, я все одно готовий був до продовження гри і до початку нової.

Після четвертого разу, коли вона зупинилась для короткого перепочинку, я почав себе страшенно поважати як чоловіка. Щоправда, сил не було навіть на те, щоб дихати.

–  Ти просто як Агнія Барто!
– сказав я, аби виграти час.

Вона сиділа верхи на моєму животі і пестила мене, намагаючись знову підняти в атаку. За легкою паузою в рухах я зрозумів, що алегорія не пройшла непоміченою і продовжив: - “Я і прямо, я і боком, З поворотом і з прискоком…” Пам’ятаєш?

За ідеєю вона повинна була розсміятись, але не знаю, чи навіть посміхнулась, бо вмить повернулася до своєї роботи. Я спробував з іншого боку: