— Мені чомусь моторошно… — неголосно сказала Аста. — Далебі, я зараз починаю розуміти страх наших далеких предків перед невідомим і нез’ясовним… Уже кілька хвилин мені вчувається голос… На диво знайомий розпачливий голос…

Кім прислухався. Ні, навколо стоїть мертва тиша, тільки через незбалансованість дії генераторів штучного тяжіння ледь-ледь вібрує підлога.

— Хтось кличе на допомогу! — Аста схопила Кіма за рукав скафандра, заплющила очі. — Слухай… Слухай… “Я — паралізований… поспішайте… поспішайте…”

— Заспокойся, люба… — Кім незграбним рухом обхопив скафандр дружини, опустив прозорий щиток на її шоломі.— Заспокойся, це просто через перенапруження нервової системи.

Доки насоси висмоктували з шлюзової камери повітря, Кім і Аста мовчали. В їхній пригоді справді було щось незвичайне, — таке, що сягало за межі логічного аналізу. А може, то просто так здається? Може, люди п’ятого сторіччя Атомної ери просто дуже звикли до невсипущого піклування про їхню безпеку, а тепер розгубились, потрапивши в складну ситуацію?.. Думати про це було прикро, говорити — тим паче.

— Асто, будь обережна. Не забувай, що тут сила тяжіння в тисячу разів менша за земну.

— Так, любий.

Кім натиснув на кнопку. Повільно розчинились товстезні дверцята зовнішнього люка, і в отворі постало густозоряне чорне небо та залите сліпучими променями Сонця бескиддя шпичастих скель. Однак Кім не звернув уваги на чудесну картину. Він занепокоєно крутив головою, прислухаючись до чудних звуків, що залунали в шоломі його скафандра.

— Асто, ти нічого не чуєш?

— Ні. Зараз ні… А що?

Кім підійшов ближче до отвору, висунувся назовні. Аста — слідом за ним.

— Чую! Тепер чую! Той же голос… “Поспішайте на допомогу… Шукайте двері… шукайте двері…”

Кім перевірив: якщо вимкнути радіостанцію — голос замовкає. Отже, це не галюцинація. Хтось справді кличе на допомогу.

— Може, він потрапив сюди так само, як і ми?

— Але до чого тут “двері”? Досить сказати: “Шукайте зореліт”.

Кім обвів поглядом суворий краєвид. Скелі, скелі й скелі. Мертві, незаймані ні зливами, ні вітрами. Здавалося б, тут одвіку не було — і довіку не буде — нічого живого. Але ж голос лунає, а кожна скеля, кожна запнута непроглядним мороком заглибина можуть сховати не тільки невеличкий космоліт-розвідник типу “Сіріуса”, а навіть трансорбітальний велетень першого класу.

— Рушаймо, — сказав Кім. — Зволікати не можна.

Він відштовхнувся від одвірка шлюзової камери, повільно поплив униз. На цьому астероїді, де сила тяжіння гака незначна, стрибок з стометрової висоти зовсім безпечний. Тільки й того, що триватиме понад дві хвилини, — не падіння, а обридливе сповзання, як у примарному сні.

Кім падав і думав: де ж шукати того невідомого бідолаху? його заклику вже не чути — може, шлях радіохвилям перетнула якась скеля. Якби не халепа з кібером, на йонних двигунах можна було б облетіти весь астероїд хоч і сто разів. Звісно ж, чужий зореліт вдалося б знайти дуже швидко. Однак зараз про це годі й думати.

Але що ж сталося з кібером? Ні, він не “збожеволів”, бо інакше б поривання слухатись людини в нього не виникло. Скидається скорше на те, що його “машинну свідомість” підкорила якась зовнішня сила. Він сказав: “Я одержав…” Що — одержав? Наказ?.. Лише Головні Кібери зон повновладно керують кіберштурманами зорельотів, однак і в такому разі кібер обов’язково доповідає командирові… Хто ж перепинив його зараз?

Кім і незчувся, як скінчилось “падіння”. Ноги торкнулися поверхні астероїда, густий фторановий ворс на підборах черевиків ураз присмоктався до обсмаленої сонцем чорної брили. Це було зовсім не зайве у світі, де людина важить заледве сто грамів, а пошпурений дужою рукою камінь здатний набути другої космічної швидкості і помчати в безвість по гіперболі. Навіть щоб “Сіріус” зрушити з місця вистачило б кількох кілограмів вибухівки.

Кім оглянув свій зореліт. Знизу він видавався неймовірно великим, надзвичайно красивим і досконалим. Його “лапи” — амортизатори міцно вп’ялися в скелі, легко підтримуючи стрункий, залитий променями сонця тулуб. А навколо нього — первозданний хаос матерії, фантасмагорія каміння, божевільна гра сліпучо-срібного і непроникно-чорного. Аж дивно: на тлі цього химерного краєвиду “Сіріус” сприймається не як творіння рук людських, а скорше як казкова істота, — такий собі міжгалактичний птах, що сів перепочити після нескінченно довгої подорожі Космосом, і ось-ось зрине в простір знову…

“А що, коли й справді?”

У Кіма мороз пішов поза шкіру. Вперше за багато років він відчув страх — і розгнівався за це сам на себе. Невже навіть п’ять століть життя у вільному й світлому суспільстві ще не звільнили людину від найпримітивніших тваринних рефлексів? А втім, що ж тут дивного? Людство нині живе в надто безпечному й упорядкованому світі, де просто немає місця одчайдушній хоробрості. її заступає мудра передбачливість.

Страху вже не було. Замість нього виникло радісне відчуття наснаги, бажання зустріти й подолати яку завгодно небезпеку. І те, що поруч буде рідна, кохана людина — тільки надасть сили.