Американка ображено закопилила губки:

— Містер Альошин, а від свіжого весняного вітру, та ще й за такої сухої погоди, оте полум’я не розгориться на повну силу?

— Не розгориться, — сказав Сергій розсудливо. — Ми пригасимо його келишком вина десь у “Вітряку” чи в “Корчмі”.

— В такому разі я згодна. Курт, погоджуйтесь: ви дістанете змогу зазирнути в сімнадцяте століття цієї країни!

“Показ вечірнього Києва” тривав рівно стільки, скільки потрібно було автомашині, щоб доїхати від готелю “Москва” до “Вітряка” — затишного ресторанчика в староукраїнському народному стилі. Щиро кажучи, Альошин сам був тут уперше, тому милувався інтер’єром будови з не меншою захопленістю, аніж його гості. Настрій у всіх був хороший, а коли ще випили по чарці справжньої “української з перцем”, стало зовсім добре.

Давно Сергій не почувався так легко й вільно, як зараз. Він звик, що навіть за святковим столом у його компанії розмова рано чи пізно заходить про справи, бо всі були колегами, і турботи одного з них неодмінно ставали часткою спільних турбот. Нині все було по-іншому. Як завжди при зустрічі малознайомих людей, розмова перепурхувала з теми на тему, уникаючи надто серйозних питань, але вона була жвава й невимушена, підтримувалася на тому рівні, коли потрібно мобілізувати всю свою увагу та кмітливість, щоб чи відповісти влучним дотепом, чи тактовно виявити свою обізнаність у тій чи іншій галузі. Сергій розумів, що від цієї американки годі сподіватися надто ґрунтовних знань чи глибини філософської думки, але йому було приємно бачити її саме такою. Думалося, що для відпочинку, мабуть, слід завжди вибирати приятелів, що мають зовсім інший фах, інші, а може, навіть протилежні, смаки й погляди. Ось хоча б і ця міс Джефсон. З нею цікаво сперечатися, бо вона вміє і переконливо доводити, і розумно погоджуватися з доказами. Та й доктор Гешке, виявляється, флегматичний тільки з виду. Правда, він втручається в розмову рідко, проте влучно.

За весь вечір випили дуже мало. Не було ні флірту, ні банальних силкувань видаватися оригінальними, ні напівпристойного цинізму солоних анекдотів. Одне слово, ця зустріч дуже сподобалася Сергієві.

Уже не він проводжав своїх гостей після ресторану, а вони завезли його додому, бо це було по дорозі, а головне — на цьому наполягла міс Джефсон.

— Ви не шкодуєте про втрачений вечір? — запитала вона, прощаючись.

— Але ж я так і не знаю, чи розвіявся попіл пожежі.

— О, ні! — посміхнулася американка. — Під ним небезпечно жевріють вуглинки… а пожежник їде так далеко!

— В епоху понадзвукових лайнерів пожежник має змогу завжди прибути на виклик вчасно.

— В такому разі даю виклик заздалегідь! Скажімо, на майбутню суботу.

— Можливо, міс Джефсон.

Тієї ночі йому спалося міцно, прокинувся він вчасно, в бадьорому життєрадісному настрої. Поснідав у буфеті Бориспільського аеропорту… а в Космограді був ще задовго перед обідом, хоч останню частину шляху довелося летіти вертольотом.

Сергієві дуже подобалося це невелике і “несучасне” місто. Тут не було отих височенних коробок із залізобетону та скла, які, можливо, колись і милували око дерзновенною оригінальністю, а нині надають нудної одноманітності всім містам усієї земної кулі,— Космоград складався переважно з одно- та двоповерхових світлих котеджів вільного стилю. По його зелених вулицях машини проїжджали тільки коли-не-коли: тут воліли ходити пішки, а в крайньому разі користалися з велосипедів, та й то без моторчиків. Ще одну дивну особливість мало це місто: тут надзвичайно рідко зустрічалися люди середнього віку. Правда, і сивоголових було небагато: основну масу населення складали такі, як Альошин, і ще молодші та сила-силенна малят. А втім, всі вони були такі, оці юні міста Науки.

Потрапляючи сюди вперше, мимохіть дивуєшся з невідповідності назви міста до його зовнішнього вигляду. Уява, звичайно, малювала велетенські вежі й ангари; грімкотливі цехи надпотужних заводів, над якими вдень клубочать кольорові дими, а вночі буяють заграви; сповнені похмурої настороженості обличчя людей у незаплямовано-білих комбінезонах; контрольні пости на кожному кроці.

А замість усього цього — задумлива тиша прокладених крізь віковічну тайгу вулиць; білочка, яка довірливо біжить тобі назустріч і зазирає до кишені, сподіваючись знайти там горішок; дідусь, що повертається з риболовлі, гордо несучи кілька верховодок на кукані; квіти на кожному кроці; непогамовне щебетання дітлашні, що длубається в пісочку. Ідилія! То де ж усе те, заради чого постало це місто?

А “те” — є. Тут. Близько. Тільки “його” не видно. Сьогодні — насамперед у ім’я того, аби не зазирало куди не слід чуже, вороже око. А завтра — щоб не псувати мальовничості краєвидів, не порушувати урочистої тиші, не занечищати напоєного запахом живиці повітря. Наша планета надто маленька, щоб віддавати її поверхню під фабрики та заводи, — хай там квітнуть луки та буяють ліси. Все інше — в глибінь земних надр.

Нарада у “замовника”, — як і всі попередні, на яких доводилося бувати Альошину, — була коротка, стисла й ділова. Тут звикли шанувати час і не терпіти пустопорожнього базікання. Зміна вимог щодо “кожухів” виявилася навіть приємною: завдяки використанню новітніх надтермостійких сплавів та досконалішій розробці аеродинамічних показників космічних кораблів значно знижувалися і граничні обмеження для майбутнього вогнетриву, — хоч загалом завдання все ще лишалося дуже складним.

Коли засідання закінчилося, головний “замовник”, — білявий, непоказний з виду і ще зовсім молодий академік, лауреат, депутат “і прочая, і прочая, і прочая”, — затримав у себе гостя з Києва.

— Лишіться, прошу, Сергію Михайловичу. Власне, я викликав вас не на нараду, бо відповідну документацію міг би вам просто надіслати. Мені хотілося щиро й одверто поговорити з вами. Мене дуже непокоїть, що справа у вас посувається надто повільно. Чи навіть не так: після успіху з кристамулітом ви застряли на мертвій точці… Може, вам потрібна допомога?

— Мабуть, потрібна, Віталію Федоровичу. Ідея шаруватого вогнетриву, певно, має смисл. Але я вже настільки звик до теми, і думки мої течуть по настільки звичному річищу, що я вже неспроможний вирватися з полону власних схем. Потрібне допитливе чуже око, яке побачило б речі в іншому ракурсі: потрібний настирливий, ущипливий критик, який чіплявся б до кожної дрібниці; критик, якого майже ненавидиш і який самою своєю присутністю змушує тебе мобілізувати всю енергію і знання, аби спростувати його закиди та заперечення.