— Коня!

Дзенькнула тятива — і ту ж мить кінь лехіта звівся на диби, голосне дике іржання його скинулося луною і перейшло у стихаюче хрипіння. Вершник рвонув повід, аби осадити скакуна, висмикнув стрілу, що вп’ялася трохи нижче його стрункої білої шиї. Бризнув із рани іскристий кров’яний струмінь. Кінь затремтів на ослаблих ногах, ніби з тою стрілою вийняли з нього всю силу життєву, осів на землю і забився в корчах. Відтак стих.

Верхівець, що встиг зіскочити, застиг на місці, якусь мить дивився на мертву тварину, наче дивуючись, що її змогла звалити така незначна рана, потім зі злістю відкинув стрілу вбік. Поволі повернувся і, щораз пришвидшуючи крок, ніби очікуючи, що ось-ось і його вцілить безжальна криця, похитуючись, попрямував до своїх…

Не дочікувався воєвода Гнєз, доки підоспіє його сланець: і чув, і бачив на власні очі, чим закінчилися ті переговори. Хоч не надіявся, що одразу відкриються ворота перед його воїнами, та не сподівався і на подібне зухвальство. Палка хвиля люті затопила думки, владно підштовхувала дати клич до наступу. Майже над силу стримував хижу лють, бо розумів: кинути з ходу людей на оці неподатливі стіни — не минути поразки. Та й Мешко не подарує йому, коли покладе у першій же сутичці добірне військо.

Не спіши, воєводо, — заспокоював сам себе. Найнеприступніші кріпості долає гострий розум. Тож треба виждати, зважити, а там… Хто знає, може, й відшукається ключик, яким відмикаються ворота, заплативши за те сміховинно низьку ціну. О, тоді можна буде із гордовитим руським боярином по-іншому поговорити. Можна й нинішній день пригадати, але так, щоб, у твані повзаючи, випрошував смерті, як найбільшої милості, незговірливий Миловид.

— Стаємо тут! Надовго!

Відтак звернувся вже до старшої дружини:

— Вислати вусібіч дозори. А кріпость оперезати довкола так, щоб навіть муха непоміченою не вилетіла. Все!

Владною рукою звів на диби коня, аж той крутнувся на місці, і спрямував його туди, де вже ставили для воєводи просторий похідний намет, зшитий із вичинених баранячих шкур.

Темно. Лиш коли-не-коли прогляне на мить поміж густих волохатих хмар блідий лик місяця, зблисне і знову щезне за ними. Зрідка перегукуються у верховітті дерев чи то птиці, чи духи лісові, потривожені присутністю чужинця.

«Гу-гу, гу-гу-гу… А-а-а!»

Стогнуть, ворохобляться, аж мороз поза шкіру.

Темно. Терпкий запах хвої та прілого листя стелиться понад землею, холодом пронизує тіло. Від нічної студіні не рятує навіть тепла вовняна чуга та товстий прошарок смерекового віття, що ним ще звечора пристелив Влад свій схоронок при корінні могутнього дуба. Забився в ці нетрища, ніби самітний вовк, якого облягли звідусюди озлоблені пси та мисливці на ловах.

Темно. Не розгледіти тої дороги, якою піде завтра. Він повинен, він мусить пройти туди, де, мабуть, і цієї ночі виглядає за ним очі молода жона, його Млада, де стали до оборони рідного краю рідні і друзі, люди, з якими спільно ділив і сонячний день, і непогідь. Що б там не було, він прийде туди, бо знає, що лише в єдності з громадою, із народом своїм повниться силою людина і невмирущими стають діла її.

Темно. Із сутіні глибокої проглянуло нараз розпливчасте і нетривке щось. Відтак почіткішали обриси тих непевних ліній, і ось уже побачив перед собою батькове обличчя, мов із каменю сірого різьблене. «Спочиваєш, сину? Чи ж час для спочинку, коли чужинці топчуть землю руську, коли ще не остигло багаття на місці хиж надтисьменських?! — гнівно гримів його голос, наче могутній дзвін стрімкого водоспаду. — Не для того дав я тобі життя, аби в таку часину хоронив ти його по лісових хащах… Не для того!»

«Але ж не заради власного спокою забрів я у сі нетрі… — спаленів під образи Влад. — І рад би стати до бою. Але що можу зараз, сам… один?!»

«Не один ти, сину. За тобою весь край наш гірський, вся руська земля. А то — нездоланна сила… І ще затям: той, хто увірував у власне безсилля, ні на що не здатний».

Нараз згладилися риси батькового обличчя, відтак розтанули зовсім. Широко відкриті Владові очі намарно вглядалися у сивуваті пасма густого туману, що тягнулися догори.

Світало… Народжувався новий день.

Аж по хвилі зрозумів, що було то тільки видиво, омана. А чи тільки? Чому саме цієї ночі, коли безвихідь заступила обрій, як незрушна кам’яна скеля, коли не бачив перед собою жодної стежини, мов сліпець на розпутті, з’явився уві сні батько Уліб. Чи не для того, аби вивести його з темені на твердий путівець? Певно, таким самотнім був і він в ту хвилю, як сколихнула городище жахлива вість про чужинців-угрів, які от-от вигулькнуть із-за викруту Купецького шляху… Та недовго розмислював і не вагаючись став на шляху незваних гостей. Став на смерть, аби захистити собою майбутнє громади, та й його, Влада, від чужинецьких мечів.