— Чому стоїте?! — звів очі на своїх придубинців та цідив слова крізь стиснуті уста. — Чи не видите ворога перед собою?! — кивнув на чотирьох чужинців, затисну-тих у щільне коло зненависті та ворожості. — Сколіте всіх!

І коли вже хижо зблиснули гартованими лезами над покірливо похиленими головами чужинців бартки та мечі, спинив невідворотне схвильований і розпачливий скрик жінки.

— Стійте! Спиніться! — жона Борича, аж тепер усвідомивши, про що йдеться, заступила собою лехітів.

— Кого борониш, Цвіто?! — гнівно зиркнув на дружину горянин. — Убивців шкодуєш?! Це ж вони палили хижі наші, вони усіх замордували там, у придубинському висілку! Вони ж і тебе з сином полонили. Хто знає, що чекало б на вас, коли б ми не наспіли. Наругу і смерть наготували для вас сі виплодки! Чи ж тобі ставати на їх оборону?!

— Обмовляєш їх, мужу. Не звірі вони — люди, — квапливо заговорила Цвіта. — Не змогли врятувати поселення від шаленства свого воєводи, але й осторонь не стояли. Не побоялися й супроти нього піти, аби оборонити життя моє і синове. Тож чи справедливо буде, коли у віддяку за те зітнуть їх за твоїм повелінням?

— Не знали того, Цвіто, не відали, — промовив ще невпевнено Борич. — Чужинців перед собою виділи, а отже — й ворогів…

Важко і повільно в’язалася розмова між недавніми ворогами, Певно, з такою осторогою ступає подорожній на невипробуваний ще ніким льодяний панцир річки, остерігаючись, що от-от розколеться під ним крижана гладінь і обпече смертельна студінь.

Влад дослухався тії розмови і подивовано відкривав для себе що не завжди ворогом є той, хто має мову іншу і зове отчою іншу землю. Бо ось вони перед ним — чужинці, які прийшли сюди ворогами, а стали людьми близькими. Ні, не походження і не мова ділять людей на чужих тобі і рідних, а справи їхні. Постав поряд із цими лехітами того ж посадника корчинського, якого лише зблиск золота заохотив допомогти обложеній кріпості, колишньому товаришеві ратних походів, і матиме він жалюгідний та вартий лише зневаги вигляд. Перед чуттями, що нині єднають їх з оцими чужинцями, стає порохом дорожнім, попелом, нічим, ота приналежність до одного народу, що зв’язує їх із Коритком. — О, для таких, як посадник корчинський, земля рідна там, де є достаток і багатство.

Від розмислів тих відірвали Влада голосні вигуки. Затріщав сушняк під кінськими копитами, і на галявину вилетів вершник. Спинив коня біля самого кострища, шукав поглядом Влада. А знайшовши, заговорив збуджено і хапливо:

— Коло стін кріпості січа велика. Важко було розібрати у темені, на чиїм боці перевага. Однак, думаю, важко надтисьменцям стає, бо б’ються вже при самих стінах.

— На коней! — схопився гарячково Влад. Миттю вся галявина прийшла в рух. Вже поставивши ногу в стремено, молодий ватаг корчинського війська нараз опустив її знову на землю. Повернувшись, підійшов до Борича, поклав руку йому на плече.

— Ти, певно, повертайся разом із жоною до корчинських стін. Час непевний, саму її відпускати в дорогу не можна. А ми й без тебе справимося.

— Якраз тому, що час нині й справді непевний, ганьбою було б для воїна відсиджуватися у схоронку. Чи, може, підозрюєш мене у боягузтві?! — аж сіпнулося в того обличчя від образи.

— Та не гнівайся на мене, — м’яко і примирливо прихилив до себе побратима. — Хотів як ліпше. Тільки-но з жоною зустрівся, яку вже мертвою вважав. Знаю, нелегко знову розлучатися.

— Нічого, ненадовго розлучаємося. А саму її таки не хотів би відпускати, — замислився Борич.

— О, супутницю я для твоєї Цвіти знайшов, — зраділо мовив Влад. — Горислава проведе дружину твою до самого Корчина… Та й ось четверо воїнів, — проказав у повен голос, аби почули ті слова лехіти. — їм, певно, теж нелегко супроти своїх іти, отже, зачекають нас у Корчині. — Влад скочив у сідло. Вже було рушив, та спинили його слова одного з чотирьох чужинців.

— Дозволь і нам з вами, — невпевнено, ніби побоювався, що не дадуть йому договорити, звернувся до надтисьменця. Вловивши здивування в погляді Влада, пояснив: — Родичі наші там, з одного поселення. Дехто теж не з доброї волі меч у руки взяв, то й прислухається до слів наших. Чому мають вмирати лише задля гонору Гнєзового?

— Що скажеш, Боричу? — спитав поради у побратима.

— Мислю, не гоже відмовляти. А коли виведуть з бою хоча б десяток своїх родичів, то й користь із того буде.

— Гаразд, сідлайте коней.

Стрепенулася тиша і знову м’яко опала на дрімучі ліси смерекові, на куряву збитого копитами шляху, на дві жіночі постаті, що довго ще незрушно кам’яніли на узбіччі дороги.

Стихло все, а Цвіта й Горислава і далі видивлялися услід вершникам крізь поволі світліючу стомлену ніч, що вже не могла стримати проступаючий впевнено світанок.

«Во ім’я отца, і сина, і святого духа…» — гарячково хрестився монах Іов, втупивши незмигний погляд на ікону, по якій витанцьовували тіні від зблимуючої мерехтливо свічки. А відірвавшись від дум високих, знову повернувся на грішну землю. Тут уже чекали на нього, неспокійно переступаючи з ноги на ногу, прибічники, яких ще й тепер дрожем проймало від згадок про щойно вчинене біля воріт кріпості.