— Пане осавуле, лихо! — чиясь рука вп’ялася мені у плече. Я миттєво підхопився з лежанки. Іван Багуляк трусив мене. У руці він стискав свій японський карабін «Ари-саку». Уперше побачив на завжди спокійному, іронічному обличчі Багуляка вираз крайнього розпачу. Я швидко натягнув чоботи, накинув френч і схопив портупею із шашкою та револьвером. За цей час Багуляк устиг, заганяючи обойму в карабін і неспокійно озираючись, крикнути:

— Дивізія повстала, червоні наступають, у таборі бій!

— Давай коней! — крикнув я.

П’ять рятівних хвилин, як інструктори, ми отримали завдяки тому, що, розбили свої намети за межами табору. Коли через півхвилини після пробудження вискочив з намету, стискаючи в руках револьвер, мене оглушив гуркіт пострілів, вибухів і криків: у таборі палали вогні, при світлі яких металися юрби солдатів, миготіли кавалеристи зі смолоскипами в руках, тріскотіли постріли, у районі цейхгаузу бахкали вибухи. Біля свого намету вже стояв Раух, стискаючи гвинтівку й напружено вдивляючись у хаотичний бій. Ситуація була зрозуміла без слів: табором заволоділи повсталі китайські солдати, тільки біля офіцерських наметів ще тріскотіли постріли — очевидно, наші офіцери намагалися чинити опір. З боку станції, де розташовувався бронедивізіон, теж доносилися звуки запеклого бою. Усе розташування дивізії нагадувало гігантський мурашник, у який встромили запалений смолоскип. Там, де були позиції червоних, розносився степом глухий тупіт кінноти, що наближалася. У наш бік бігла безладна юрба, душ двісті. Нас розділяла відстань у кількасот метрів. Над головами засвистіли кулі. Навіть подумки зрадів, що так і не встиг навчити новобранців правильно регулювати планки прицілів.

Багуляк і Ван тягли за вуздечки від конов’язі хрипучих коней. Раух присів на коліно й кілька разів вистрілив у бік юрби, що наближалася на нас. Він-то вже вмів стріляти.

— Їдемо! — крикнув я, підхопившись на неосідланого коня. Ротмістр підхопив протягнену йому Ваном сумку з гранатами й теж злетів у сідло. Наші коні рвонули від наметів. У Рауха був чудовий скаковий кінь, у мене й ординарців — низькорослі монгольські конячки. Ротмістр відразу вирвався вперед. Я зрозумів, що він уже давно вирахував ситуацію і твердо знав, що робити. Обговорювати стратегічні плани часу не було. Як завжди буває в таких випадках, відчуття реальності того, що відбувається — зникло. І я, підкоряючись якимось древнім інстинктам, утратив здатність відчувати те, що діється зі мною у звичному ритмі. Це було мов уві сні. І тільки після «пробудження» зміг усвідомити те, що сталося.

Отже, ми поскакали щодуху за ротмістром, який з незворушною впевненістю очолив наш невеликий загін. А Раух гнав свого коня до лазарету, що розташовувався на протилежному боці табору. Якісь люди з криками попадали під копита наших коней, у нас летіли палаючі смолоскипи й кулі. На щастя, повсталі солдати ще не встигли розібрати патрони з цейхгаузів, тому їх вогонь був не таким уже і щільним. Я встиг розрядити свій револьвер і тепер пришпорював коня, низько пригнувшись до його шиї, стискаючи в руці шашку. Високий широкогрудий скакун Рауха, як таран, пробивав скупчення людей, що намагались перегородити нам дорогу. Ван і Багуляк грізно розмахували гвинтівками, як стародавніми алебардами, збиваючи прикладами солдат, що чіплялися за повіддя. Ми проскочили плац і понеслися до лазарету. Він розташовувався у великому, збитому з дощок бараці. Навколо лазарету вирувала юрба солдатів. Тріскотіли безладні постріли, вікна барака світились рідкими спалахами, крізь вибиті шибки валили клуби диму. Пізніше я довідався, що Рожковський устиг організувати оборону з охорони лазарету й кількох десятків поранених.

Коли ми з’явилися біля бараку, китайці вже встигли виламати двері й увірватися всередину.

Я побачив, як Раух підняв дибки коня і жбурнув у юрбу кілька гранат, висмикуючи кільця зубами. Спалахи вибухів розсіяли солдат, що не очікували такого нападу. Повстанці почали розбігатися. Ми проскочили в барак через утворений пролом, збиваючи загаяних заколотників.

— Охороняйте вхід! — крикнув Раух, зіскочивши з коня і жбурнувши Ванові підсумок із гранатами, що залишилися. Вихопивши маузер, він кинувся у двері лазарету. Я побіг за ним, на ходу вставляючи в барабан револьвера патрони. Усередині стояли густі клуби диму, якісь тіні металися перед нами, чулися крики китайських солдатів і несамовитий жіночий вереск. При світлі полум’я я побачив Рожковського, що скорчившись сидів біля стіни, затискаючи рану на животі, і хапав повітря ротом, з якого по білій борідці текла, пузирячись, кров. Спотикаючись об мертвих, задихаючись від диму, ми металися по лазареті, перестрибуючи через перевернені лежаки. Переді мною виникали розлючені обличчя солдатів з червоними пов’язками (очевидно, червона пов’язка на кашкеті була покликана вирізнити заколотників), і я стріляв у ці обличчя. Десь попереду блиснула жіноча фігура в білому халаті, я кинувся до неї, позаду різко ляскали постріли маузера Рауха. Я підбіг до жінки, схопив її за руку, вона обернулася — на мене глянули широко розкриті від жаху очі Ольги.

— Біжімо звідси! — крикнув я й потяг її до виходу. Назустріч нам з диму вискочила фігура із занесеним для удару багнетом. Я підняв револьвер і натиснув на курок, кілька разів сухо клацнув бойок — у барабані не було патронів. Раптово звідкись збоку на заколотника налетів Раух, збив з ніг і вистрілив у нього з маузера. Ми кинулися до виходу. Тут важко вовтузилися Багуляк і Ван, відмахуючись прикладами від китайців, що юрмилися на виході з бараку. Раух розрядив у напосідливих усю обойму маузера. Від пострілів упритул солдати попадали, мов дерев’яні ляльки. Дверний прохід спорожнів, переступаючи через убитих, вискочили з бараку й завмерли.

За нашою спиною полум’я поступово охоплювало лазарет. Перед нами, оточуючи підковою, нерухомо стояла щільна юрба солдатів — націлено не менше півсотні дул гвинтівок.

Наші оборонні позиції були явно програшними. На флангах стояли Ван і Багуляк, стискаючи гвинтівки без патронів. Раух застиг, виставивши вперед маузер і, ймовірно, прикидаючи, чи залишилися в нього патрони в обоймі. Я відпустив руку Ольги, відкинув непотрібний вже револьвер і повільно потягнув шашку з піхов. Тільки зараз відчув нестерпну спрагу й жар. Лезо шашки повільно й м’яко висковзувало зі свого сховища. Здавалося, усі були зосереджені на цьому русі. І я зі сліпучою ясністю зрозумів, що, тільки-но оголю лезо, пролунає залп. При світлі вогню напружені обличчя китайців, що стояли навпроти нас, схожі були на виліплені з воску маски. Я повільно видихнув, і цей видих заповнив увесь світ. Видихнув і витяг шашку…

…Спочатку здалося, що в багряному світлі заграви лезо відбилося десятками відображень над головами заколотників, що оточували нас. Ніби величезна хвиля врізалася в солдатів, миттєво зім’явши їх. Тиша вибухнула хрипом коней, пронизливим свистом і гиканням козаків, хрускотом розрубуваних тіл. Я побачив здиблених коней, люті бородаті обличчя і блискавичні відблиски шабельних ударів. Козаки — їх було не менше півсотні — надзвичайно швидко висікли й розігнали юрбу, що оточувала нас. Вів козаків знайомий мені ще з подорожі з Харбіна рудобородий козак Данилович.