Прийшов до тями, сидячи на стільці. Руки мої були скуті позаду наручниками, ребра нестерпно боліли. Я кволо повів головою. Мій знайомий не поспішаючи копирсався в моїх речах. Документів на столі вже не було. Другий стояв навпроти мене й байдуже дивився у вікно. У руках тримав мій револьвер. Марина, зіщулившись, з крейдяним обличчям сиділа на ліжку.

— Ну що, каратисте, прийшов до тями? — голосом, сповненим майже непідробного співчуття, запитав мене чоловік у джинсовій куртці.

Я спробував йому пояснити, що не каратист, але вирішив зараз не вдаватися в тонкощі східних бойових мистецтв. Чоловік присів біля мене й пильно подивився мені в очі. У його погляді занадто явно проступали всі його наміри. І вони нічого доброго не обіцяли…

Мені нічого не залишалося, як мовчки чекати дальшого розвитку цих невтішних подій. Принаймні, я спромігся згадати один зі своїх улюблених висловів: «Якщо довго сидіти на березі річки — рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога». Можливо згадуючи це, я занадто виразно подивився на свого супротивника. Той, здається, добре зрозумів мій погляд. Поклав руку мені на плече й неквапно промовив:

— Слухай сюди, хлопче, зараз ми повільно вийдемо звідси й сядемо в машину. Якщо ти чи твоя тьолка почнете рипатися — ваші обидва трупи стануть для місцевих ментів неприємним сюрпризом. Зрозумів?

Я похмуро кивнув головою, не зводячи очей зі свого ворога. Добре розумів, що це прості виконавці, і мені навіть було цікаво — хто ж так хотів зустрітися зі мною.

— От і добре, — промовив той і кинув напарникові, — ідемо, Сєрий.

За кілька хвилин ми вийшли з готелю. Навпроти входу стояла велика машина із тонованими вікнами. Біля машини стирчав ще один гевал, пихкаючи цигаркою. Нас штовхнули на заднє сидіння. З обох боків втиснулися охоронці. Марину відразу скинули під ноги. Дівчина спробувала промимрити щось заперечливо, але один з охоронців мовчки нахилився й ледь доторкнувся до її шиї. Тіло Марини відразу обм’якло, і вона втратила свідомість. «Навчитися б і собі так, — подумав я, — з жодною балакучою подругою проблем би не було».

Велетень у спортивному костюмі натягнув мені на голову якийсь темний мішок. Машина легко зрушила з місця й ми поїхали.

Їхали приблизно з півтори години. За цей час, прикинув я, можна було б це містечко об’їхати разів десять. Утім, здається, навколо цього міста й не гасали. Уже хвилин через десять я перестав чути шум інших машин. Охоронці сиділи мовчки, тільки іноді палили цигарки й перекидалися нічого невартими фразами. Чи шкодував я в цей час, що вв’язався в історію, яка вже принесла стільки проблем, обіцяла принести далі ще більше і яку я так і не міг осягнути? Напевно, що ні. Можливо тому, що розумів — марно нарікати на ті шляхи, які нас обирають…

Нарешті машина зупинилася. Мене вивели, не знімаючи з голови мішок, на руках знову клацнули наручники. Рука охоронця жорстко тримала мене вище ліктя. Позаду почув легкий стогін Марини, але яким способом її приводили до тями, побачити, на жаль, не міг.

Дорога під ногами була добре асфальтована, а повітря навколо — чистим і свіжим, можливо, лісовим. Попереду почувся стукіт залізних воріт, а ще через кількадесят кроків відчув, що мене заводять у якийсь будинок. Потім піднялись не дуже довгими сходами й зупинились на пухнастому килимі.

— Сідай, — почув я голос охоронця. З голови нарешті зірвали мішок — озирнувся довкола.

Кімната, у якій я опинився, нагадувала апартаменти кіношних мафіозі з російських серіалів. Найцікавішим було те, що якраз навпроти мене за великим столом сидів усміхнений сивий бородань, надзвичайно схожий на Антибіотика — головного антигероя серіалу «Бандитський Петербург», який викликав таке щире захоплення в Марини. До речі, де Марина? Я озирнувся, але її в кімнаті не було. Охоронці теж кудись поділися.

«Антибіотик» щиро посміхнувся і, немовби читаючи мої думки, промовив:

— А ви справжній герой, Павле Сергійовичу, романтик. Але не переймайтеся дурницями, дівчина ваша зараз відпочиває після перенесених пригод. Погодьтеся, занадто багато їх уже звалилося на її чарівну й не обтяжену зайвими рефлексіями голівку. Що поробиш, сучасна молодь, на жаль, продукується кліпами «МТУ», але ви людина поважна, і чи варто вам звертати увагу на цих масово клонованих ляльок?

Бородань з усмішкою дивився на мене. Я знизав плечима:

— Думаю, що ви наказали притягнути мене сюди не для того, щоб обговорювати кризу сучасного світу й молоді зокрема.

«Антибіотик» лагідно засміявся. Він якось радісно потер долоні й дістав з ящика довгу сигару.

«Це вже переходить усі межі, — сумно подумав я. — „Хрещений батько-3“, якась дурна голлівудщина!»

— Я сам не палю, це так, для гостей, пригощайтеся! — мій співрозмовник явно читав думки.

Я повів руками в наручниках, позаду почулися тихі кроки й чиїсь руки відімкнули сталеві браслети в мене на зап’ястях. Сигара виявилася досить пристойною.