Лейтенант уважно дивився на хлопця. Розповідь здавалася занадто неймовірною. Настільки неймовірною, що старший лейтенант їй повірив. Під час війни Байдак зрозумів одне — найбільше здається ймовірною відверта брехня, а правда частіше здається брехнею. Але залишалося останнє — перевірити, що ж у саквояжі. Навряд чи думав Байдак побачити там секретну документацію власівської дивізії або пакунки з грішми. Утім, пізніше скільки разів кляв він себе, що відразу не відправив хлопця йти своїм шляхом разом із загадковим саквояжем. Але лейтенант сказав:

— Ну що ж, хлопче, подивимося, що в тебе там, — вибачай, але перевірити все ж треба.

Сказав це старший лейтенант Іван Байдак і тим самим навічно пов’язав себе з історією, яка почалася в далекій Маньчжурії в 1926 році…

…Через півгодини ознайомлення з вмістом саквояжу, лейтенант зрозумів, що все би віддав за те, щоб повернути час назад і ніколи в житті не торкатися цієї клятої валізи. Він повільно підняв голову й уважно подивився на хлопця:

— А ти сам знаєш, що тут?

Петро Дашевський заперечно похитав головою. Іван Байдак тяжко зітхнув:

— А що ти мав далі робити з цим саквояжем?

Петро поліз до кишені, витягнув великий металевий медальйон і протягнув його лейтенантові. Байдак узяв його в руки. На краях плаского, швидше за все бронзового, диска були вирізані дрібні ієрогліфи і значки гексаграм, а в центрі кола звивався золотий дракон, який стискував лапами ще один великий ієрогліф.

— Мати казала, що я маю зберігати його в себе, поки не з’явиться людина, яка покаже мені такий самий, тільки із зображенням тигра. Тоді я мушу передати саквояж цій людині. Мати не назвала мені імені цього чоловіка.

Іван Байдак замислився. Витягнув з трофейного портсигара цигарку й довго уважно дивився на неї.

— Слухай, хлопче, думаю, що тобі й мені буде краще, якщо ти якнайшвидше підеш звідси, — нарешті сказав він. Хлопець кивнув головою й підскочив:

— Дякую вам! Ви дуже хороша людина.

«Хороша людина — це обережна людина,» — трохи сумно подумки констатував лейтенант.

Але хороший учинок лейтенантові Байдакові так і не вдалося вчинити — у ту ж мить до дверей кабінету ввійшло троє.

— Майор Самохін, — недбало козирнув перший і тицьнув лейтенанту посвідчення «Смерш».

Лейтенант, як і більшість фронтовиків, смершевців і на дух не переносив, але занадто добре розумів, кому тепер належить влада в цьому місті.

Він козирнув у відповідь.

— А це хто такий? — майор хижо кинув очима на хлопця.

— Так собі, відвідувач банку, випадково опинився тут під час бою, — несподівано для себе сказав старший лейтенант.

— Розберемося, — коротко сказав майор і обернувся до свого напарника, — Петренко, до машини цього клієнта.

Тут би і промовчати Байдакові, але він не стримався:

— Товаришу майоре, я допитав цього хлопця, нічого підозрілого немає.

Майор косо й недобре подивився в очі лейтенантові і сказав з притиском:

— Не беріть на себе зайві функції, товаришу лейтенанте, розбиратися з людьми — це наш обов’язок. Петренко, виводь цього громадянина, а ви, товаришу лейтенанте, покажіть мені, будь ласка, приміщення банку.

Коли Дашевського виводили, той на секунду затримався у дверях і озирнувся на Байдака. І старший лейтенант зрозумів — скільки б спирту за своє життя він не випив, скільки б не довелося йому жити — цей погляд назавжди залишиться на його сумлінні…

…Під вечір їх невеличкий загін повільно крокував до місця дислокації штабу. Повз них торохкотіли нескінченні колони бронетехніки. Байдак поліз у кишеню гімнастерки за портсигаром і раптом зупинився. Повільно розтиснув кулак.

На долоні його лежав бронзовий медальйон — золотий дракон продовжував стискати загадковий ієрогліф…

Усі люди за чимось полюють. Полюють за дичиною і за щастям, за грошима і знаннями, за іншими людьми, за життям і смертю. Жінки полюють за чоловіками, а чоловіки за жінками. Урешті-решт полюють за можливістю взагалі не полювати. Коротко кажучи, усе в цьому світі може перетворитися на об’єкт полювання. Проблема тільки в тому, що обрати для себе за цей об’єкт. Хоча частіше мисливець непомітно для себе сам перетворюється на жертву. І нікуди від цього не втечеш.

Щодо мене, то я полюю за рукописами. Борони Боже, шановний читачу, сприйняти мене за видавця, який хижо позирає на графоманів, сподіваючись приватизувати чийсь ще не відкритий конкурентами талант. Об’єкт моєї пристрасті — спогади і щоденники. Історія — ця хитра дівуля — морочить нас своїми оманливими привидами, яких старанно заганяють у академічні томи поважні вчені, що годуються з її примх і вибриків. До речі, до числа істориків належу і я. Принаймні так занотовано в моєму університетському дипломі. А втім вперто йду по слідах Історії, розшукуючи їх у пожовклих і нерозбірливих рукописах, які навряд чи колись потраплять до друкарень. Занадто вже іншою виявилася б історія. А це вже було б досить небезпечно для тих, хто прагне стабільності, навіть і в минулому, — мешканців двадцять першого сторіччя.