На дорогу вибіг старий чоловік з рушницею, націленою в Марту.

— А коби тобі, злодійко!..

Марта кинулася до машини. Тарзан, тішачись від такого захоплюючого повороту забави, метнувся слідом.

— По спині захотіла ломакою? Зараз стрельну!.. Викличу міліцію, худоба, звірюки, паршивці!.. Коби ж вас повикручувало, коби ви світу білого не бачили, коби ж вам!..

— Кобо Абе! — гукнула Марта, завівши двигун. — Міліція нас знає і любить!..

— У мене була подруга, — почала розповідати вона мені, як тільки ми трохи від'їхали від місця злочину, — яка не могла жити без яблук. Воліла не їсти нічого, не пити, не спати, ні з ким не говорити, нікуди не ходити — лише б мати яблука! Не уявляєш собі, що вона зробила б за одну-однісіньку славу переможцю! Душу бісові би продала! Не віриш? Але я сама ставала свідком, як до неї приходили хлопці з мішками ренет, і вона їм віддавалася…

Яблука виявилися солодкими і соковитими. Западала ніч.

Прокинувшись, я зауважив, що надворі світло і холодно, що небо затуляють високі сосни, на колінах у мене покоїться голова Тарзана, а машина майже зависла над урвищем. Ні, мила, не так, як у фільмах — я перебільшую. Але ущелина, яка відкрилася моїм очам у всій красі, коли я підійшов до її краю, примусила моє серце завмерти, а тоді забитись у прискореному темпі.

Абсолютна класика: швидкий гірський потік, біла піна, гострі каменюки, і жінка на одній із них з опущеними в воду босими ногами.

— Доброго ранку, Луко! — привіталась Марта. — Спускайся до мене.

Просто сказати. Яким чином ми з Тарзаном не поскручували собі в'язів, не можу осягнути досі. Дрібні камінчики осипалися з-під ніг, зривалися у воду і більші, а Марта махала рукою і сміялася з кожного незґрабного руху.

— Де ми? — нарешті опинившись в безпеці, спитав я.

— Курорт Яремче. Обожнюю провінційні містечка, які притягують туристів. Обожнюю туристів. Я очолю гурток туристів, які будуть їздити в різні курортні місця, щоб подивитись на туристів, — охоче пояснила Марта.

— О Боже! Ти не могла вибрати нуднішого місця!

— Не таке воно вже й нудне, як тобі здається, — спробувала заспокоїти мене вона. — Та й нудні місця теж цікаві. Може навіть цікавіші за цікаві. Ти голодний?

Невдовзі ми снідали в задрипаному ресторанчику навпроти вокзалу, більше схожому на звичайну їдальню.

— Люблю такі привокзальні заклади, — вдоволено потерла руки Марта. — Люблю, коли смердить лоєм, димом і перегаром, коли сидять дядьки з перекошеними пиками і товсті тітки, від яких разить потом… Але, — вона глянула в рахунок, — тут, на жаль, не порозкидаєшся грішми… Треба йти на яремчанський базар.

Закуповуючи усілякі дурнуваті люльки, ялівцеві пахучі гребінці, щітки для одягу, віники, дримби, топірці, розмальовані зеленим і червоним сопілочки, інкрустовані бісером тарілки, орли, блискучі «золоті» перстеники, солом'яний капелюх із написом Marlboro, вишиті портрети Шевченка і Франка, скарбнички для монет у вигляді свині, молодиці, гуцульської колиби, журавлів у гніздах, шкіряні паски, прикраси на шию, образки, дерев'яних гуцуликів із висувними пісюнами, різьблені скриньки, — Марта вголос дивувалася непотрібності й абсурдності всіх цих речей і нескінченній вигадливості гуцульських майстрів. Золотозубі жіночки і вуйки клюнули на неї, як рибки на товстенького хробачка і, оточивши тісною юрбою, напосілися з пропозиціями і нав'язуваннями своїх чудесних товарів для «панюньці», а панюньця тішилася і купувала все підряд, намагаючись нікого не образити.

Врешті мені таки вдалося вирвати її з полону, і повести геть із нездорового місця через місток над легендарним водопадом. Худий, голий до пояса хлопчисько готувався скочити вниз з мосту на потіху сімейству барвистих туристів з фотоапаратом.

— Не скачи, вже надто зимно, — зупинилася біля нього Марта.

— А хто мені заплатить за то, шо зимно? — вишкірився хлопець, прикидаючи, звідки йому краще стрибати.

— Скільки? — поцікавилась Марта.

Той не розгубився. Розвернувся до неї лицем, тоді виліз на поручні і спитав, лукаво всміхаючись:

— А скіко дасте?

— П'ятдесят.

Хлопець змахнув руками.

— Сто! — сказала Марта.

Туристи невдоволено загуділи.

— Навіть сто п'ятдесят, — зітхнула з полегшенням благодійниця, зрозумівши, що перемогла. Хлопчисько перерахував гроші і, поки не пізно, зник.

Обідали ми в ресторані «Гуцульщина». Здавалося, що про божевільну багатійку чутки рознеслися по цілому містечку. Офіціанти готові були пережовувати принесені м'ясце й палюшки, зготовані спеціально на Мартине замовлення, і класти вже пережоване їй до рота. На нашому столі не залишалося вільного місця, але деруни з грибною підливою, запечена з яблуками качка, грецькі, французькі салати, тушковані овочі, кілька різновидів вареників, борщі, печеня по-гуцульськи, морозиво зі свіжими фруктами, чаї, коньяки і вина все з'являлися і з'являлися, офіціанти підсунули до нас ще один стіл, застеливши його вишитим обрусом. Запалили свічки. Люди за сусідніми столами обертались із зацікавленням і осудом.

Я помітив, як вусата адміністраторка, не зводячи з нас свого швидкого і хитрого погляду, кудись потелефонувала, і хвилин за двадцять до залу завалила ціла банда народних музик зі скрипками та бубнами, з цимбалами, сопілками, і навіть однією трембітою.

— Всебічний розвиток, — ні в тин ні в ворота вдоволено сказала Марта. Напевно, вона мала на увазі багатогранність обслуговування і універсальні таланти яремчанських умільців. Вихиливши сто грамів перцівки, Марта додала:

— Квінтесенція гуцульської культури.