Вечоріє. Я йду, натикаючись на химери, які пхають мене своїми кам’яними крильми і лайливо перемовляються. Невже і справді нічого не залишилося?
Аж раптом я бачу Його. В його замріяних очах віддзеркалюється світло ліхтарів, на вустах зміїться посмішка-передчуття. А! Він таки той, кого я шукаю — закоханий, який вірить, чекає побачення і сподівається на взаємність. Останній трубадур, шляхетний прапороносець прекрасних пристрастей. Ну що, Магістре, як вам це? Дійсно, ну повинен же був бути хоч один! Він іде собі до коханої, не знаючи навіть, що якраз зараз рятує світ.
Він підходить до віконця кіоску. Нахиляється і щось промовляє. Я не розчув, тому мені довелося відкрутити запис трохи назад. Що?! Ні, лише не це!
— Привіт, Михайлич. Мені дві пляшки пива і пачку дешевої резини.
Редукція, панотче! Втоптані в багнюку, бліді квіти сподівань.
