Шрифт:
Шель розумів, що його міркування мають дуже непевну основу, проте й самогубство видавалося дивним. Він вирішив, не гаючи часу, відвідати Джонсона.
За кілька хвилин після того, як Шель вийшов, до будинку на Ейхенштрасе завітав високий, кремезний чоловік у темно-синьому костюмі. Фрау Гекль зустріла його вигуком здивування.
— Я проходив мимо, — пояснив той, — і зайшов спитати, що у вас чути.
— Давнє лихо. Безперервна тяжка праця з ранку до ночі, — відповіла жінка, витираючи мокрі руки фартухом. — Сідайте, будь ласка.
— Ні, ні. Я ж на службі, ніколи. У вас уже хтось найняв кімнату покійного квартиранта?
— Та що ви! Багато води спливе, поки хтось там оселиться. Тобто… — додала нерішуче, — на два дні найняв цю кімнату знайомий Траубе.
— Знайомий?
— Якийсь полячок приїхав до нього.
— До кого?
— До Леона Траубе. Був розчарований, почувши про смерть Траубе.
— Не питав, як це сталося?
— Я сказала, що він хворів на сухоти.
— Що ще?
— Цікавився, чи в Траубе були знайомі. Я сказала, що ні — крім Лютце і пана Джонсона. Питав, де Лютце мешкає і де працює пан Джонсон. Пана Джонсона він, здається, знає особисто і має намір завітати до нього.
— Пішов з дому?
— Так, десять хвилин тому.
— Ви сказали йому, де мешкає Лютце?
— Звісно, в бункері.
— Більше ні про що не питав?
— Ні.
Захожий поклав долоню на клямку.
— Приємно з вами балакати, але я мушу йти. Може, загляну до вас завтра, коли дозволите.
— Звичайно! Дуже прошу. Старої жінки всі цураються…
Власник таксі, Фріц Нойбергер, відсунув порожню чашку на середину стола і підпер нею складену навпіл газету.
— Знов уся перша сторінка про це кляте Конго, мовби нічого цікавішого немає на світі, — пробуркотів він.
— Фріц, — покликала раптом дружина, — тебе до телефону!
Нойбергер одклав газету, підвівся і вийшов до передпокою.
— Нойбергер слухає.
— Говорить 95–16. Негайно виїжджайте до бункера за містом, де живе Лютце. Зупиніться на певній відстані, аби він не помітив номера. Дайте йому десять марок і скажіть, що це «від приятеля — на горілку». Зрозуміло?
— Звичайно! — по-лакейськи запевнив Нойбергер.
— Потім поверніться в місто і станьте перед будинком суду. Зверніть увагу на чоловіка, зріст якого приблизно 172 сантиметри, темного блондина з шрамом від правого кутка рота до носа, одягненого у спортивний костюм з коричневого твіду й білу сорочку. Очевидно, він виходитиме з помічником прокурора, Джонсоном. Ви знаєте його?
— Так, з вигляду.
— Гаразд. Ми повинні знати про кожний крок чоловіка в коричневому костюмі. Прошу не спускати з нього очей. Рапорт складете телефоном після чотирнадцятої години. Все.
— Хто це дзвонив, Фріц? — спитала дружина Нойбергера, заходячи до передпокою.
— Клієнт, люба, — відказав він. — Виїду на кілька годин.
Минула дев'ята година, коли Шель підійшов до будинку повітового суду. Обвів поглядом суворі стіни з темно-червоної цегли, високі, готичні вікна, чорні літери «KREISG'ERICHTSAMT» [16] над входом і піднявся широкими сходами до залу. На покажчику зазначалося, що прокуратура міститься в кімнатах 8–10. Холодний коридор, пропахлий дезинфекційними засобами, вів до дверей з табличкою «Kanzlei» [17] . Натиснувши важку мідну ручку, Шель відчув хвилювання, серце почало калатати. Він глибоко вдихнув повітря і ввійшов до кімнати.
16
Окружний суд (нім.).
17
Канцелярія (нім.).
Джонсон сидів за великим письмовим столом, на якому були розкидані папки й папери. Шель пізнав його відразу, хоч колишній навігатор досить змінився. У нього був свіжий колір обличчя, але чоло пооране зморшками, і рідке волосся вже не закривало лисину. Ліворуч од нього дівчина в чорному кітелі швидко стукотіла на машинці. Джонсон уважно читав якийсь документ. Лише за хвилину, відчувши на собі погляд сторонньої людини, спитав машинально:
— Ja? Was ist los? [18]
18
Ну? Що таке? (нім.).
Шель мовчав. Непевно всміхаючись, він сором'язливо чекав, що той пізнає його. Джонсон, здивований мовчанкою, пильно глянув на відвідувача і нарешті повільно підвівся з стільця.
— Невже очі не зраджують мене? — сказав він вагаючись. — Але ж… але ж… — щира усмішка осяяла йому обличчя.
За мить вони кинулись один одному в обійми. Друкарка обернулася і здивовано спостерігала цю сцену.
— Шель! — вигукнув Джонсон, відступаючи на один крок. — Звідки ти взявся тут, чоловіче?
— Приїхав уранці поїздом.