Раптом знадвору почулося якесь борюкання і стишені вигуки: «Джоне! Джоне!»

Шель вибіг у сад. Було темно. Обабіч доріжки росли кущі. Праворуч замаячила невиразна тінь. Шель напружив зір. Потім усе довкола нього завирувало. Швидкий, тупий удар в тім'я — і журналіст, хапаючись витягнутими руками за повітря, осунувся на землю.

Вологий холод на чолі трохи гамував біль, що аж свердлив голову. Шель помалу опритомнів. Розплющив очі, але побачив лише невиразні контури. Рояль, шафа з книжками, схилене обличчя Кароліни… Було таке відчуття, ніби він приплив до цієї кімнати з іншого світу, який лежить десь глибоко внизу.

— Кароліно!

— О, нарешті! — вона сіла скраю на тахті і поклала долоню хворому на щоку. — Я починала вже хвилюватися. Хотіла викликати лікаря…

— Пауль! Де Пауль?

— Лежить у спальні. Ні, нічого серйозного, — випередила вона його запитання. — Мені вже набридло перев'язувати ваші гулі. Краще було б просто напитися до нестями.

Шель спробував усміхнутися. Це знову викликало біль.

— Псякрев! — вилаявся він.

Кароліна мовчки поклала новий компрес на голову.

— Що сталося? — спитав журналіст.

— Звідки ж мені знати? Я залишила вас тут, проковтнула таблетку люміналу і незабаром міцно заснула. Розбудив мене якийсь гармидер, наче хтось грюкав дверима. Прокинувшись, я почала прислухатися, чи ви ще розмовляєте. У квартирі було тихо. Тоді я вийшла подивитися, що ви робите. Кімната була порожня, а вас я знайшла в садочку. Ви лежали долілиць, витягнувши руки вперед. Пауль — на спині, уткнувшись головою в айстри. Притягла вас додому. Не встигла отямитись, як побачила, що надворі щось горить. Я побігла туди і… вгадайте, що горіло?

Шель зиркнув на стіл: чемодана не було. Кароліна перехопила його погляд.

— Хтось розпалив вогнище з отих ваших паперів. Нічого не пощастило врятувати. Коли я прибігла, догоряли останні сторінки.

Шеля охопила лють. Він підвівся і, хоч у голові паморочилось, кинувся з кімнати. Вітер порозносив попіл од паперу по всьому подвір'ї. На закопчених камінних плитах чорнів обгорілий чемодан. Журналіст сердито штурхонув його ногою.

— Знову невдача! Знову! — сопів він.

На порозі з'явилася Кароліна.

— Чи варто так нервувати? — спитала вона.

— Варто! Ви не розумієте! Папери були надзвичайно важливі.

— Мені здається, вони завдали вам досить клопоту. Може й добре, що все так скінчилося.

— Ви не розумієте! — повторив Шель уперто, намагаючись перебороти роздратування.

— Гаразд. Я не розумію багато чого. Не розумію, наприклад, звідки ви взнали, що я поїхала з Грубером?

Не відповідаючи, Шель знизав плечима, глянув ще раз на почорнілий чемодан і повернувся до кімнати.

— Можна бачити Пауля?

— Звичайно, але не знаю, чи він опритомнів.

Вони зайшли до спальні. Джонсон одягнений лежав на ліжку. Дихав важко, але розмірено, мов людина, яка міцно спить.

— Що ж, — сказав Шель півголосом, — доведеться вам і далі бути сестрою-жалібницею.

— А ви?

— Я маю владнати дещо важливе. Злочинець, напевно, готується втекти.

— Шукати вітра в полі? Непоправний! Хіба не краще відпочити на зручній тахті і поговорити з Кароліною про справи, яких вона не розуміє? — манірилася Джонсонова дружина.

Шель подивився на американця:

— За інших обставин я радо зробив би це.

— Гарбуз?

Вона починала його дратувати. Після прикрої зустрічі у Грубера Кароліна втратила привабливість.

— Зрозумійте мене правильно, — сухо мовив Шель. — Я охоче посиджу з вами, але тільки після того, як уладнаю деякі невідкладні справи.

— Ух! Чи не могли б ви написати це красиве речення на папірці? Я подумаю над його змістом, а може, навіть вивчу напам'ять.

Шель лишився непохитним.

— Вітайте Пауля і перекажіть йому, що я стерегтиму звіра. Спасибі за гостинність і компреси.

Кароліна провела його до хвіртки.

— На добраніч, Кароліно!

— Шкода, — зітхнула жінка.

Прохолодне повітря освіжило Шеля. Головний біль і слабість минали. Він ішов спокійно, дихаючи на повні груди. Кроки відлунювали між стінами мовчазних будинків. Торкнувся пальцями забитого місця — зліплене запеченою кров'ю волосся прикривало велику пухлину.

Шель заглянув у ресторан, освітлений неоновими вогнями. Барвисті, по-модерному розмальовані стіни, буфет, пляшки, блискуча машина для заварювання кави. Скляні двері не глушили гомону голосів та синкопів джазу. На високих стільцях сиділо кілька юнаків у шкіряних куртках. Гальбстарке — згадав він визначення німецьких хуліганів. Великий годинник на стіні показував двадцять три години сорок п'ять хвилин.