Але і в першому номері все ж таки дали його роботу — без підпису, у відділі «Іноземної літератури» — поки що лише переказ романів Андре Лео. Та він уже готував для Некрасова статтю про Дідро. І його вже запросив Некрасов на обід, не просто сімейний, для розваги та відпочинку, а на «традиційний» обід, які влаштовував Некрасов, будучи редактором «Современника», і на яких спочатку розв'язували різні серйозні редакційні справи. Традиція «Современника» жила далі!

Серед колишніх соратників — тут були присутні Щедрін, Слепцов, Єлисєєв — з'явився новий — молодий Писарєв, і всі розуміли, що незабаром саме він вестиме критику журналу. На цьому обіді остаточно вирішувався склад редколегії, взаємини з Краєвським, зміст перших номерів.

У якому доброму товаристві з'являлася і Марія з першого номера!

Ох, як непевне усе в світі журналістики, літератури взагалі!

От і з «Живою душею» вийшло зовсім не так гладко, як чекалося. Та господи, боже! А з чим було «гладко», з яким романом? «Записки дячка» (тепер назвала — «причетника») лежали вже не перший рік то в звичайній цензурі, то в духовній, а ще коли той самий Благосвєтлов збирався надрукувати їх у своєму журналі! Адже Марія надіслала цей роман ще з Парижа!

Як відчували на собі всі літератори та видавці цей бич цензури, цей страх перед розправою!

Нещодавно, коли вона була у Некрасова, в тісному колі знову заговорили про цензуру, й особливо її вразило, як Некрасов своїм глухим від хвороби горла голосом мовив:

— Сидить письменник і пише, і на кінчику пера в нього прекрасне слово, таке слово, яке вдесятеро краще за все, що він у житті написав, і раптом він боїться його написати, бо спаде йому невільно думка — а що, як увійдуть жандарми та схоплять!

— Еге ж, оце вже письменницьке ремесло, — сердито забурчав Щедрін. — Це ж не тільки мука, це ж цілісіньке душевне пекло. Крапля за краплею точиться письменницька кров, раніше ніж потрапить твір у друкарську машину. Чого тільки й зі мною це робили! І вирізали, і підрізали, і перероблювали, і в цілому твір забороняли та ще й оголошували, що я шкідливий, шкідливий, шкідливий! Я просто дивуюсь Миколі Олексійовичу — які потрібні сили, щоб витримувати бої з цензурою. Як хочете — це величезна заслуга! І знаєте, Миколо Олексійовичу, коло міцного коня і слабший потягне, отак і я подумав і погодився увійти в редколегію.

— Та, отець, таке скажете! Без вашої участі і я не потягну тепер «Отечественные записки» і не поверну їх на шлях «Современника»!

Ніхто не заплющував очі, що і для всіх спільно, і для кожного автора зокрема без перешкод, труднощів не обійдеться. Справді, наче краплю по краплі кров виточують, коли примушують викреслювати, скорочувати, перероблювати виношені, виплекані рядки!

Довелось і Марії перехвилюватися немало з «Живою душею».

В один номер роман не вклався, в цьому винний був лише розмір, але зняли присвяту, і це була перша прикрість. Не все однаково сподобалось у романі самому Некрасову, хоч він і не наполягав, щоб вона щось змінювала, та якому авторові це приємно? Проте записка від Некрасова трохи заспокоїла: «Хоч я, може, з надмірною суворістю поставився до III частини «Живої душі», тому вважаю за обов'язок сказати, що п'ять розділів четвертої частини, які я вчора прочитав, категорично і беззаперечно хороші».

Вона писала цей роман з піднесенням і любов'ю, та, як і в кожному творі, вона була незадоволена рівно всім, особливо останньою частиною, там були лише натяки на діяльність Загайного. Не могла ж вона писати напрямки про революційну організацію!

Напрямки вона написала про табір лібералів, який скочувався до одвертої реакції, і саме проти цих колоритних образів розвінчаних героїв, їхніх висловлювань, запобігання перед владою заперечив Краєвський і наполягав у листі до Некрасова, щоб викреслити ці сторінки.

Марія сиділа, насупивши свої густі темні брови.

— Некрасов пропонує мені викинути ці місця, проти яких заперечує" Краєвський. Але ж у них уся сіль, весь сенс викриття цих балакунів, без цього все буде беззубо, все губить свою гостроту й спрямованість, — скаржилася вона Миті, — і правду тобі сказати. найдужче прикро мені, що зняли присвяту. Чого боятися твого імені тепер?

Їй так хотілося, щоб на романі стояла, стояла ця присвята, наче перед усім світом сказати: «Так, я поважаю його, я з ним, ми разом, у нас спільні думки, життя, праця!»

— А може, це навіть приємно, що бояться? От уже через це не варт хвилюватися, адже я-то знаю, що роман мій! А в книжці ти поновиш вилучені цензурою місця.

— Якщо цензура в книжці пропустить! Скільки вона завжди спотворює! І перед читачами ми з'являємося такими добропорядними, причесаними, спокійними...

— Або зовсім не з'являємось!

— Хочеться, щоб тебе швидше почули, а воно. написане, лежить та й лежить!

— Що ж ти робитимеш із «Живою душею»? Ти зваж. Марі, Некрасов не може відстоювати все в журналі. Ти подумай, його «Ведмеже полювання», яке так тобі подобалося, зовсім випало.

— Що робитиму? — Марія зітхнула. — Звичайно, для журналу скорочу, а в книзі спробую вставити. І присвяту. Ти не уявляєш, як мені боляче, що присвяту зняли.

— Ну, про це найменше турбуйся! — усміхнувся Митя. їй неприємно, що зняли його ім'я. Хіба він не щасливий з самого бажання її? А щодо людей — хіба це має для нього якесь значення, справді, хай це її зовсім не турбує!

— Ну, нічого. Чого на світі не бува, аби здорова наша голова! — махнувши рукою, згадала своє улюблене прислів'я Марія, яким завжди заспокоювала себе. — Я не повинна скаржитись саме тобі, що пишеш, а все лежить, — вже лагідно мовила вона.