Капреру оточили військові суда — фрегати, броненосці, невеличкі пароплави, зафрахтовані урядом. Вони пильно стерегли, щоб, бува, Гарібальді не залишив свій острівець і не опинився серед своїх вірних сподвижників.

Яке ж було здивування всіх — і прихильників, і ворогів, коли в середині жовтня Флоренція з захватом приймала й вітала народного героя!

А про подробиці його неймовірної, фантастичної втечі серед буряних хвиль та ворожих кораблів дізналися значно пізніше.

Похід почався вдало, та під Ментаною, недалечко від Рима, загін Гарібальді був розбитий об'єднаними силами папських і французьких військ.

Про цю подію несподівано Марії довелося дізнатися докладніше, коли вона повернулася з Москви до Петербурга.

Вона знала, що в неї на квартирі зупинився Карл Бенні.

Ще раніше Марія дала йому на це дозвіл, бо Кардові треба було тримати іспит на лікаря при Петербурзькій медико-хірургічній академії.

Повертаючись до Петербурга, вона непокоїлась. Ніде правди діти — звичайно, непокоїлася.

Карл Бенні, паризький приятель, близький приятель, свідок її життя з Сашею, його хвороби, її горя...

У листах Митя згадував Бенні. Як вони зустрінуться? Вона і Карл? Як триматимуться? Як розвинуться їхні стосунки?

Звичайно, Карл зупинився тимчасово... проте...

Як важко стрічатися з друзями з іншого життя! Мимоволі хвилюєшся, наче їхня оцінка, їхні критерії, їхній присуд мусять на щось вплинути, можуть щось змінити, наче чекаєш на якесь виправдання.

На жаль, так, на жаль, нічого цього було непотрібно. Всілякі думки щодо цього виявились зайві.

Карл стояв перед нею такий пригнічений, такий зажурений, яким ніколи не бачила його Марія в Парижі.

— Що з вами, Карле, милий? — вирвалося у неї, коли він мовчки нахилився поцілувати їй руку при зустрічі, і їй здалося — не хотів, щоб вона помітила сльози на його очах. Неприємності з академією? Ні, він не з таких, щоб з приводу цього вішати голову, — хіба мало труднощів довелося йому подолати в житті, щоб іти вибраним своїм шляхом!

— Маріє Олександрівно, дорога, я тільки-но дізнався, що мій брат Артур, ви знаєте його, він познайомив нас у Парижі, — він загинув у битві під Ментаною у гарібальдійському загоні.

Перед смертю, та ще такою несподіваною, все здається дрібним, не вартим уваги. І де б бідний Карл мав одразу стільки щирого співчуття, як не у Марії Олександрівни? Адже і в Парижі всі завжди звикли бігти до неї з більшими і меншими прикрощами.

Це ж вона у Парижі ходила до їхньої старої матері, щоб розрадити, заспокоїти її, коли Артура було заарештовано в Росії, і вигадувала різні причини його мовчанки. Як вона розсердилася на Тургенева, коли на її запитання в листі про Бенні,він тоді насмішкувато відповів: «...що вам Бенні загорівся?»

Як, як же сталося це тепер з дивним загадковим Артуром Бенні, англійцем за паспортом, поляком по батькові, росіянином по любові до Росії, а врешті — патріотом кожної країни, де точилася боротьба за визволення, за незалежність, за краще життя пригнічених? І от — загинув у Італії!..

Марія розпитувала всіх, хто хоч трохи більше знав про події в Італії не лише з газет.

Торік друкував свої кореспонденції у «Санкт-Петербургских ведомостях» Володимир Онуфрійович Ковалевський, з яким зустрічалися, і саме тепер він, захоплений природознавством, запропонував Миті перекладати Брема. У своїх кореспонденціях він як очевидець писав про виступи гарібальдійців, гостро критикував італійських лібералів. Повернувся він з Італії на початку шістдесят сьомого року. До цього часу Марія говорила з ним більше про роботу, свою й Митину, і не дуже дослухалася, коли чоловіки дуетом починали лаяти не тільки італійських лібералів.

Тепер вона жадібно стала розпитувати Ковалевського, — де він саме був, кого бачив з росіян. Хоч і недовгий час, але ж він перебував у загоні самого Гарібальді! Ще торік, у шістдесят шостому році, коли визволяли остаточно Венецію. Про Ментану він уже и сам знав лише з чужих кореспонденцій.

І раптом, коли Марія зустрілася з Некрасовнм, той сказав їй, вітаючися:

— А, коли ви були в Москві, одержав листа, і статтю від вашої знайомої — дружини художника Якобі. Вона написала про події в Італії, гарібальдійський похід, поразку, під Ментаною. Я хочу десь влаштувати для друку. Пані Якобі пропонує написати кілька кореспонденцій, очевидно, вона в самому вирі, подій. Поки що я передав її статті Краєвському — надзвичайно цікаві, адже автор—безпосередній очевидець і, мені здається по цих кореспонденціях, до деякої міри і учасник...

Шурочка? Мила, ніжна Шурочка, з якою читали вірші Мюссе на кладовищі Пер-Лашез, носили квіти на могили Гейне та Лелевеля, відвідували дитячі школи, суди, гуляли дружнім сімейним товариством на ярмарках, а потім і сміялися, і дивувалися, як Марія з цього робить нариси і «заробляє» на цьому!.. Марія вчила її шити маленькому Володі штанці, щось сама йому частенько перешивала з Богдасевих речей — такі затишні вечори проводили вдвох... І от вона, Шурочка Якобі, — учасниця гарібальдійського руху! Яка шкода, що статті Некрасов уже віддав, та, певне, їх надрукують.