— Яка людина! — мовив між тим Налбандян, кивнувши готовою на Бакуніна, котрий усе щось палко говорив коло чайного столу, оточений купкою поляків. — Та чомусь поряд з подивом і навіть захопленням мені трохи й шкода його. Він не вважає на реальні можливості, і вражає якась дитяча безпорадність в реальному житті, якої він сам не помічає...

— Тому ви так гаряче взялися допомогти йому влаштувати приїзд його дружини сюди? — спитала Марія. — Ви ж при мені радилися про це з Іваном Сергійовичем.

— Звичайно, хоча, чесно кажучи, я не знаю, чим вона зможе йому стати в поміч. Але це необхідно зробити для нього. Слава богу, дружина вже вирвалася з Сибіру, зараз вона у його рідних. Треба, щоб її випустили сюди. Адже вона зовсім юна, він каже — просто дитина. Він безмежно сумує за нею і непокоїться.

— Важко уявити його одруженим, — замислено мовила Марія і подумала: «А ще до того ж щасливим одруженим». — Які вони не схожі — Герцен і Бакунін, — раптом сказала вона.

— О, так, — погодився Мікаел. — Вони тепер після радості першої зустрічі багато сперечаються. Бакунін далеко ближчий з Миколою Платоновичем Огарьовим, і, уявіть, Герцен, хоч і нехотя, інколи поступається і діє за їхнім бажанням.

— Герцен? Людина таких міцних власних уподобань, з таким тверезим, блискучим, самостійним розумом?

— Не скидайте з терезів сили дружби.

Справді. Сила дружби. Пам'ять молодості! І — схиляння перед перенесеними муками, перед слідами від ланцюгів. Це щось та значить, їй, Марії, розповідали, як з приводу одного інциденту в Сибіру, що торкався Бакуніна, Герцен відмовився дати спростовання в «Колоколе», сказавши: «Що ж, правда — правда-матка, але й Бакунін мені Бакунін!»

Все-таки ця жадоба дії така заразиста. Швидше б побачитись віч-на-віч з Бакуніним. Хочеться дізнатися, що він думає про конкретні дії. Про це, звичайно, не заговориш у салоні Єлизавети Василівни. Вона одразу відзначила Марію серед усіх жінок, які бувають тут, — жінок, правда, буває дуже мало, — і завжди запрошує до себе, не лише вечорами, коли буває багато народу, а й просто посидіти, погомоніти вдвох.

— А ви не збираєтесь скоро до Росії? — спитав Налбандян.

— Збиралась і збираюсь. Та от Іван Сергійович у листах настійно радить тепер не їхати, — враз посмутнівши, відповіла Марія.

— Справді, може, вам і небезпечно їхати після такого розгрому? Михайлов засланий, Чернишевський сидить у Петропавловській фортеці, там же Писарєв, Шелгунов. Журнали закриті. Ви з багатьма з заарештованих листувалися чи були просто знайомі. Звичайно, знають і про ваші зв'язки з Лондоном. Ні, таки справді вам не варто їхати тепер. Зачекайте трохи.

— Я й так довго чекаю, а треба бути дома, — тихо відказала Марія. Вона замовкла, думаючи про своє. Треба бути «вдома». Де?.. Одразу перед нею з'явилося обличчя Саші... Між іншим, він уже, певне, повернувся з лекцій і чекає, може, вона зайде до нього сьогодні увечері... а може, чекає на неї в її пансіоні, тут же в цьому домі... Вони ж мешкають з Саліас в одному домі, тільки на різних поверхах.

...Сумну її мовчанку увірвали ще голосніші, ніж раніше, вигуки Бакуніна. Він душив у обіймах невеличкого чоловіка, який тільки-но зайшов.

— Ви задушите милого Фріча! — кинулася рознімати їх графиня, але Бакунін не випускав з обіймів чоловіка, та й той, кого назвали Фрічем, не пручався, він припадав головою до грудей Бакуніна.

— Скільки років! Подумати, скільки років!

— О, це чеський письменник Фріч, — шепнула Марія Налбандяну. — Та ви ж його, певне, знаєте, він же був у Лондоні, про нього писали мені і Олександр Іванович, і Іван Сергійович, щоб я обов'язково з ним познайомилася. Ви ж знаєте його?

— Звичайно, знаю! А ви встигли познайомитись?

— Встигла, встигла і дуже цьому рада, — проясніла знову Марія. — Яка чудесна людина і над усе любить свою Чехію! А яка в нього мила родина, і жіночка, і хлопчик пикатенький, я люблю бувати в них.

Фріч уже звільнився від обіймів Бакуніна і з щасливим розчервонілим обличчям дивився на присутніх.

— Пані Марія! Добрий вечір! — гукнув він по-чеськи.

— Ви не знайомі? — спитав він Бакуніна. — Це ж українська Вожена Немцова! Пам'ятаєте нашу прекрасну письменницю Божену? Так от — це українська Вожена — Марко Вовчок, їй тільки розкажеш якусь чеську казку, а вона у відповідь з десяток українських варіантів! Наш Неруда заграв колискову, — а вона двадцять українських проспівала, одна від одної краще! Познайомтеся!

— А ми вже знайомі, — відповів Бакунін, і цього разу Марії здалося — він глянув справді на неї.

Єлизавета Василівна запросила всіх до дуже скромного столу Що було на столі — не мало значення, адже вона жила зовсім небагато. Вона раділа, що у неї в салоні відбувалися такі зустрічі, вона пишалася ними, їй здавалося: саме тут, у неї, вершаться великі справи, розв'язуються серйозні політичні питання. Вона з гордістю любила згадати, що саме вона була редактором журналу «Русская речь» (правда, дуже обмежено-ліберального і досить скромного щодо передових ідей). Але ж після студентських заворушень у Москві, в яких брав участь її син, а в її московському «салоні», як і тепер тут, у Парижі, збиралися різноманітні люди — від поміркованих професорів до революційної молоді, — їй все-таки натякнули, щоб вона поїхала з Москви.