У довгих, туго підперезаних кунтушах, а то й дублених кожухах вершники хукали в долоні. Варта не могла не зачепити вершників солоним слівцем:

— А що, Петре, під запаскою у Мотрі тепліше?

— Авжеж, не питай…

— А що ж це вона тобі в сакви наклала, що Сірко аж сніг оре пузом?

— Та наче нічого такого… Макітру пиріжків, кавалків з десять ковбаси, хлібця та ще півкабанця для товариства чесного. Є й карафки дві чималі. Мо’, зігрієшся?

— Паняй, паняй, харцизяко! Хочеш, щоб я під киями чуба грів?

Вартові пізнавали серед гніздовиків — траплялися й піші, з ближніх хуторів — знайомих, перекидалися жартами, розпитували про тамтешні новини, переповідали останні події на Січі.

— А цей, глянь, ледь-ледь волочиться, хоч і впорожні. Гей, козаче, стій!

Той, до кого звернувся вартовий, ніби й не чув, а може й справді не чув, бо, крім шапки-бирки, мав на голові ще й туго пов’язану хустку — вуха приморозив, чи що? Вартовий перетнув йому шлях мушкетом, і подорожній, тицьнувшись грудьми в мушкет, спинився, а ногами ще перебирав на місці і рук з рукавів благенької златкованої свитини не виймав. Був він низенький на зріст, непоказний із себе.

— Ти котрого куреня? — гучніше перепитав вартовий.

— Капулівського, — озвався хрипким фальцетом подорожній.

— А чого ж це не вповні?

— Спасибі матері божій, що й так ноги донесли.

Тут вартовий ближче присунувся до подорожнього, раптом сунув мушкета під пахву і ухопив обіруч капулівця за плечі. Довго вдивлявся в його обличчя при мерехтливому місячному світлі, а як розчовпав, заволав:

— Братці! Бра-а-атці! Микола Скоробрех! Скоробрех! Хай мені очі повилазять, коли не він…

До них підбігли інші вартові, а подорожній, пручаючись, захрипів:

— Та Скоробрех, Скоробрех… Пусти. Чого вцупився? Чи я тобі дівка?

— А ми вже не одну кварту за твою душу осушили…

— Звідки ж ти узявся? Чи, бува, не з того світу?

— З того, бачця, з того… Тільки не до баляндрас мені. Вся душа промерзла. А воно ж уже й куренем пахне. Хутчій би відігрітися…

— Та хоч слово скажи.

— От як тобі приспічило. Дай перше душу відігріти. Кажу ж, язик до зубів примерз. Не до балачок.

— Та пусти його, горопашного, хай біжить.

Миколка задріботів униз до берега, а вартові ще довго дивилися йому вслід і тільки охкали, та ахкали, та язиками прицмокували. Вікна Капулівського куреня пашіли гарячим вогнем. Зсередини долинали вигуки, хтось нетверезим голосом зривався на пісню.

Різдво є різдво. Та й причин до чаркування — повна торба. Он у кутку сидить розчервонілий від тепла і вдоволення гніздовик Гармаш. У його Пріськи під різдво синок знайшовся. Товариство вже в котрий раз здоровить його з козарлюгою, а він виймає та виймає із саков домашні гостинці. Йому аж самому трохи незручно, такий щасливий. По обличчю блукає наївна усмішка, примовляє у вус непевними устами:

— Пийте, товаришочки, пийте та їжте… Матері божій, покровительниці нашій, хвала, зглянулася наді мною, бо вже гадав… Ха! А тут під празник святий звільнилася Пріся. На трьох дочок хоч єдин козак! Воно, може, тепер і на лад піде. Може, кажу, далі самі козаки й підуть.

Поруч з ними інша компанія обсіла грубо тесаний стіл, заставлений баклагами та полумисками. З люльок хмарами встає до стелі дим. Десь із глибини куреня долинає передзвін бандури, чується молодий та дзвінкий голос:

Ой у полі могила З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла,

Щоб я не марніла,

Щоб на мені трава росла,

Росла й зеленіла… ”

Сидить чорнявий молодик у колі однолітків. Кінець оселедця тричі обвив ліве вухо, просмолена сорочка розхристана, на туго випнутих грудях срібний хрестик поміж цупких чорних кучериків зблискує, а в руках чутко озивається співуча бандура. Очі напівзаплющені, далеко-далеко витає душею, аж там — у чистому полі на високій могилі…

Відчинив Миколка двері куреня та й закляк на місці, не може зрушити.

Повів голим плечем хтось на ліжнику, кинув:

— Яка це хвойда знов двері не причинила? А щоб ви повиздихали… хутірські мамули! Чи ж і вдома отак вирипуєте хату? Нема на вас жінчиного макогона!

Миколка хапав повітря ротом, мов риба в сіті, і наче й не чув того бурчання. Т а ось власник сердитого голосу підняв обважнілу голову, вибаньчився на Миколку:

— Гей ти, коляднику! Чого стовбичиш у дверях? Тьху на тебе! Заходь, кажу, тут не храм божий!